СТРУНЬКІВ І СТРУНЬКІВСЬКИЙ ТАШЛИК

        За переказами Струньків і Ташлик Струньківський спочатку були невеликими давніми поселеннями, а із збільшенням у них кількості жителів вони злились в один населений пункт. Вони засновувались без планової забудови. А тому їх вулички вузенькі, криві, мають тупики.
       Біля Струнькова (нині центральна частина Гайворона) простягався Гардовий шлях. Він отримав свою назву від Гарда на Бугу (адміністративного центру Бугогардівської паланки). Цей шлях "виходив із Подолії, перетинав Буг по одному з кам`яних мостів, потім входив у межі вільностей запорозьких козаків. Він був прямим аж до Кам`янської Січі, а далі у Крим".5
З початку XVIII ст. відчувається вплив на прибузьку територію Запорозької Січі.
       Головним знаряддям обробітку землі на той час був традиційний український плуг. Врожай збирали вручну з допомогою серпа, коси, грабель, ціпа. Селяни вирощували традиційні культури - жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, а також городні культури - капусту, цибулю, часник, кавуни, дині та ін. Збільшувалися насадження плодових дерев. З худоби розводили волів, корів, коней, а також домашніх птахів. Приділялась увага і таким промислам, як бджільництво, рибальство, мисливство.
       Земля і жителі Струнькового належали графу Станіславу Потоцькому. У 1752 році тут було виділено землю для церковних потреб, а в 1753-у завершено спорудження храму. Як пише Юхим Сіцинський, першу дерев`яну церкву перенесено з с.Громи, що під Уманню. Вона була зведена на честь святого Іоанна Предтечі.6
На ті часи повинності на селян накладалися невеликі, бо прикордонна прибузька територія до 1768 року була заслоном проти нападу ногайських татар. Тому жителі Гайворона, Струнькового і Ташлика, крім заняття землеробством, виконували ще й функції сторожових вартових.
       Ногайські татари вели тоді кочове життя і мало займались торгівлею, а ще менше - промислами. Кочували по безлюдному степу і нагадували бідних і напівголодних дикунів. Нападаючи на українські православні села і містечка, захоплювали у полон християн на продаж для багатих мусульманських сімей. Такий спосіб життя був головним джерелом їхнього існування.7
       У другій половині XVIII ст. проводився перепис євреїв Брацлавського повіту Брацлавського воєводства, до складу якого входили Гайворон, Струньків і Ташлик. Так, у 1766 р., у селі Гайвороні (або як його тоді ще називали Гайворонець) проживало 6 громадян цієї національності. У 1787 р. у Струнькові їх мешкало 10 чол., у Ташлику - 12 чол., у Гайвороні - 8 чол.8
       У XIX ст. чисельність євреїв значно збільшилась. Як писав В.К. Гульдман у книзі "Подільська губернія", улюбленим заняттям євреїв була торгівля, різні сфери побутових послуг. У їх віданні була лісова промисловість, постачання цукроварень сировиною і матеріалами. Євреї надавали кредит як поміщикам і заводчикам, так і міщанам та селянам. Єврей на селі - був ходячий ринок збуту.
       Відповідно до перепису ("Ревизские сказки") у 1811 р. у с. Струнькові проживало 432 жителі чоловічої статі (кількість жінок не значиться), які належали графу С.Потоцькому.9

У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

        Після третього територіального поділу Польщі Правобережжя України, в т.ч. і наше Прибужжя, у 1793 році приєднано до Росії.
Гайворон, Струньків і Ташлик увійшли до складу Брацлавського намісництва. Відповідно до Указу Павла І від 21.XI. 1796 р., намісництво було ліквідоване і його територія в основному відійшла до Подільської губернії. З 1797 р. Гайворон, Струньків і Ташлик входили до складу Гайсинського повіту. Такий адміністративний поділ існував аж до 1923 року.
       У Подільській губернії Гайсинський повіт був одним з Найбільших. У 1891 році на його території налічувалось 11 містечок, 109 сіл і 5 хуторів, де проживало 225,4 тисячі чоловік.
Після приєднання Прибужжя до Росії почалось закріпачення селян. Факти свідчать, що вони зазнавали різних утисків від панів. Так, у 1834 році поміщик Піщатовський викупив гайворонський маєток разом "з родинами і дітьми кріпаків" за 55,6 тис. крб. Пан придбав у власність 269 чоловік і 1697 десятин землі.
       Наприкінці 40-х років XIX ст. дві третини панських полів, що відводились під озимі культури, засівались пшеницею. Зерно головним чином, вивозилось до м.Одеси.
Поміщики здійснювали продаж та обмін кріпаків на речі і тварин. Так, пани Л. та А. Чарновські (власники сіл Струнькового і Струньківського Ташлика ) 27 жовтня 1850 р. за 300 крб. сріблом купили кріпака Якова Федоровича Ковальчука з дружиною Явдокією та синами Тимофієм, Филимоном, Гнатом і дочкою Марією.10 (Див. купчу грамоту на стор. 12-13.)
       Необмеженою була влада поміщика над кріпаками. Пан сам творив суд і розправу над ними. Земський справник 11 березня 1847 р. доносив, що селян Гайворона "за худую работу или леность в отбывании повинностей управляющий наказывал розгами от 5 до 10 раз". Повітовий суд визнав, що селяни цього села "бьли наказываемы телесно управляющим и приказчиками, не имеющими на то права".
       Панщина доходила до 6 днів на тиждень. Крім того, селяни відбували різні повинності без зарахування в дні панщини:
вартування, ремонт будівель, прядіння ниток, біління полотна тощо. У ті часи селянський двір був центром господарського і побутового життя індивідуального дрібного господарства. За житло була хата з однією кімнатою і сіньми, а в більш заможних - двобічна (дві кімнати через сіни). Біля порогу в хаті знаходилася піч, з протилежного боку ( по діагоналі) - парадний куток (покуть), по чільній і причільній стіні - лави, між піччю і торцевою стіною були нари (піл) для спання. На вхідній стіні висів мисник (для посуду).
       Основною їжею бідного населення був чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю їли з солоними огірками або кислою капустою. М`ясні продукти вживались лише у свята.
їжу варили на світанку і одразу на увесь день, до обіду її тримали в печі.
       З глини виготовлялись макітри, глечики, миски, горщики. Вся сім`я їла з однієї миски. Єдине, що мав кожен член сім`ї , - це дерев`яна ложка.
       Одяг був простий, виготовлений переважно з домотканих тканин - полотняних і вовняних. Жінки носили довгу сорочку з широкими рукавами з вишивкою. Поверх сорочки носили запаску з домашньої вовняної тканини. Жінки хустки пов`язували здебільшого на потилиці, дівчата - під підборіддям. Дівчата прикрашали голови заплетеними косами з стрічками, а в святкові дні - ще й з польовими квітами. Чоловіки носили сорочки з широкими рукавами з яскравими вишивками і шаровари, що виготовлялись з домотканного полотна. Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку - кожух. Взимку чоловіки і жінки ходили у чоботях або валянках, влітку - у постолах або босі.

СКАСУВАННЯ КРІПАЦТВА

        Панщина була тяжким ярмом для селян, їх часто карали, навіть за невеликі провини. Так, за розпорядженням економа гайворонського маєтку було забито до смерті 10-річного хлопчика М. Стаднюка за те, що він ненароком зіпсував замок на дверях винокурні.11
       Гальмом на шляху економічного розвитку була панщино-кріпосницька система господарства. У першій половині XIX ст. вона починає розпадатися. Зародження капіталістичних відносин руйнувало хліборобський уклад життя селян. У 1855 році цар Олександр II заявив: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу". Так стверджував самодержавець тому, що продуктивність праці кріпака у Російській імперії у 1860 році дорівнювала продуктивності англійського фермера у 1750 році, або середньоєвропейського фермера - у 1800 році. А, отже, була економічно невигідною. У 1848 році більше двох третин землевласників України мали такі державні борги, що виявились неспроможними забезпечити насінням і харчуванням своїх селян.
У 1861 році розпочалась селянська реформа. Хоч вона й ліквідувала кріпацьку залежність від своїх панів, однак кращі землі залишились за поміщиками. Так, пан Піщатовський мав у селі Гайвороні землі удвічі більше, ніж 159 селянських родин.
       Стаючи вільними, селяни мали можливість продавати і купувати майно, нерухомість, торгувати, найматися на роботу, без дозволу пана одружуватись, віддавати дітей у навчальні заклади. Проте зберігались обмеження. Селяни платили подушний податок, їх забирали у рекрути, карали різками.
       Селяни одержували землю від пана на підставі Викупного акта. В ньому вказувалась кількість селян, які отримували землю, розмір землі на людину, сума виплати за наділ, повинності, які селянин повинен виконувати у поміщика, поки був у нього боржником. Хід проведення реформи 1861 р. викликав невдоволення у розкріпачених селян. Їх виступи набрали такої гостроти, що власті кинули до в`язниці найактивніших з них гайворонців Я. Волощука і Г. Харкавого.

Леонід СОЛГУТОВСЬКИЙ.

СЕЛО ГАЙВОРОН

        На початку XIX століття с. Гайворон належало графу Потоцькому. У селі мешкало 250 людей чоловічої статі. Жінок в переписний лист не внесено.
        У 1867 р. с. Гайворон за 52.100 крб. сріблом купує поміщик Є.Є. Амасевський. Пан став власником 1736 десятин землі, в т.ч. 14£ десятин дубового лісу, а також оволодів панським маєтком , двома водяними і одним вітровим млинами, сільською і трактовою корчмами, молотаркою, винокурнею, хуторами, річками і рибним» ловлями та різноманітними господарськими приміщеннями.12
Згадується село Гайворон у "Словнику географічного королівства польського" . У 1870 році тут у 129 будинках проживало 700 мешканців. У своєму користуванні селяни мали 814 десятин землі, а поміщик -1736 десятин. Село у різні роки належало графу Станіславу Потоцькому, по його смерті дісталось його сину Мирославу, а потім було продане панам Боровським, Піщатовським, Амасевським.
Ось як описував Гайворон сто років тому Ю. Сіцинський: "Гайворон - село, розташоване на лівому березі ріки Буг, в чотирьох верстах від залізниці Бершадсько-Устянської під`їзної колії. Земля в селі піщана, а на орних землях - піщаний чорнозем, який родючий і дає добрі врожаї озимих посівів.
       Село Гайворон заселено православними людьми, яких під час польського володіння перетворено в унію. Але у 1795 році вони знову приєднані до православ`я. Всі селяни - малороси, яких нараховується 1365 чоловік. Вони займаються землеробством, яке їх доволі винагороджує, тим більше, що поміщик частинами здає їм в оренду свою землю.
Відносно будівництва цегляної церкви, то не збереглося ніяких документів. Старожили розповідають, що після того, як згоріла Дерев`яна церква, християни приступили до побудови церкви з цегли. Але через відсутність коштів, храм залишався тривалий час не добудований, поки не взявся за цю справу поміщик Михайло Боровський. При його сприянні церква була закінчена у 1820 році і освячена. Храм - однопрестольний, збудований на честь Успіння Божої Матері.
      У с. Гайвороні у 1870 році почала діяти церковно-парафіяльна школа. У ній у 1891 -1892 навчальному році опановувало грамоту 50 хлопчиків і дівчаток. Діти вивчали Закон Божий, церковні співи, письмо, 4 дії арифметики, основи географії, малювання. У 1898 році розпочато спорудження нового приміщення церковно-парафіяльної школи, вартість якого відповідно до кошторису становила 1200 крб."

БОРОШНО - ДО ЦАРСЬКОГО ДВОРУ

        Села Струньків і Ташлик (нині південно-східна частина Гайворона) належали спочатку графу Станіславу Потоцькому, а потім продані ним Луці і Алозію Чарновським. У 1880 році перейшли у спадщину до їхнього двоюрідного брата Йосипа Чарновського. У 865 році в Ташлику пущено в дію винокурню (спиртзавод) з паровим двигуном (на малюнку О.Баюри).
       Ту частину земельного володіння Чарновських, що прилягала до Південного Бугу, придбав у 1868 році пруський підданий Вільгельм Дистель. На Південному Бузі він спорудив греблю і млин, а в с. Ташлик - стельмашню, де виготовлялись вози, колеса, обіддя та інший сільськогосподарський інвентар. Млин був дерев`яний і експлуатувався майже півстоліття. Але у 1903 році сталася пожежа і він згорів.
У 1903 році утворюється акціонерне товариство "Дистельовських вальцьових і разових водяних млинів", засновниками якого були М. Гальперін, М. Вайслович, Г. Вовсяникер. У 1909 році на млині було встановлено дві турбіни потужністю 150 кінських сил. Працювало 5 робітників. Керуючим був С.П. Слоневський, директором розпорядником І.В. Душинський. На залізничній станції збудували склад для зберігання борошна.14 З млина до складу борошні доставлялось кіньми. З 1904 по 1914 рік борошно з цього млина відправлялось і до царського двору.
       Наприкінці XIX століття у Струнькові і Ташлику проживало 1796 православних християн, 36 римо-католиків, 50 євреїв. У 1893 році виїхало на переселення до Сибіру за власним бажанням 4 сімейства. Жителі, в основному, займались землеробством і візництвом. Опановували також нові ремесла.
У 1889 році у Струнькові збудовано цегляну Івано-Предтеченську церкву на кошти парафіян (на знімку).
       Священником був Ф.П. Бондарець, дияконом С.Є. Осташевський. Стара церква була розібрана, і з придатного матеріалу збудували церковно-парафіяльну школу. У 1892 році тут навчалось 50 дітей.|5
       В роки наступу атеїзму цей храм було закрито і зруйновано
       З благочестивих звичаїв прихожан згадаємо подорожі прощі – (на початку кожної весни), в Київ для поклоніння святим мощам угодників Божих. Деякі відвідували Почаїв, а деякі – Браїлів і багато – Бернадський монастир, що був найближче.
       За свідченнями очевидців за околицями Струнькова знаходилося о курганів, в яких під час розкопок знаходили камені, кістки людей і тварин.

"Місто над бугом"
сторінки
<< 1 - 2 - 3 - 4 - 5 - 6 - 7 - 8 - 9 - 10 - 11 - 12 >>