Іван Гайворон
Іван Гайворон (Іван Йосипович Герун) народився в 1940 році в місті Гайвороні в сім'ї залізничників. Закінчивши середню школу, працював на будовах Києва, Тюмені і Казахстану. Закінчив Київський державний університет їм. Т. Г. Шевченка. Автор поетичних збірок "Багряні громи", "Сходження", "Екліптика духу", "Божа ріка".
Одкровення
Попливло вже літо за водою,
Жаром серпня одцвіли зірки.
Тяжко серце тужить за тобою,
Жду тебе на березі ріки.
Дивом вереснева ніч багата,
Чародіє в стомлених садах,
Ще ніколи так не пахла м'ята,
Не кричав прощально в лузі птах.
Пелюстки зірок пливуть по Бугу,
Розплела чаклунка ніч косу...
За тобою невимовна туга
Спопеля небачену красу.
Заспівай, заспівай, Соломіє!
Безтурботно спливали юначі роки
У відлунні пісень понад гаєм.
- Хлопці, слухайте, - хитро всміхались дядьки, -
То для вас Соломія співає. -
Соломія співала, я й гадки не мав
Понад Бугом той спів наслухати.
Тільки бачив, як захід у водах згорав
І займались пісні біля хати.
Та покликала згодом життя далина,
Дух високий збудила піснями.
За вагоном летіла пісень тих лупа
Й клекотіла в мені до нестями.
Я згадать намагавсь непочуті слова,
Щось в душі запекло, мов напився цикути.
В думках впала на груди сумна голова,
Щоб пісні Соломії почути.
Соломіє, над Бугом в кипінні сади,
Тут цвітіння мете веремія.
Прагну співу твого, ніби спраглий - води,
Заспівай, заспівай, Соломіє!
Заспівай-но, хай терен терново цвіте,
І сумує ромен серед поля.
Заспівай мені пісню незгойну про те,
Як вдовіє край шляху тополя.
Заспівай-но, прохаю, оте "даждь нам днесь",
Що випрошують люди в молитві.
Соломіє, я слухом зробився увесь,
Мої думи звучанням налиті.
Південний Буг
Ти до мене у спрагу
приходив не раз.
Хлюпотів крізь спекоту глуху
вечорами....
Але прийде він сам,
невблаганний той час,
Коли треба лягать
на оплакані мари.
Вмить знеціниться,
зблідне для мене усе -
І суєт суєта
відлетить в безгоміння;
І на крилах тоді
Буг мене понесе,
І опустить мій біль
на дідівське коріння.
Літо 1986 року
Іду спустілим містом, відпочить,
Присів на лавці. В горлі сухо й гірко.
Я світ побачив у трагічну мить
На Володимирській розквітлій гірці.
І навіть тут дітей не чуть ніде.
Ще сонце світить, та зробилось темно.
І сонна радіація бреде
І нищить, спопеляє все недремно.
І життєдайна надірвалась нить
Від зиску, мов реактор, розігріта.
Жадоби вийшла грізна ненасить
З очима ще з часів палеоліта.
Невже навіки людство одцвіта?
Свій хрест звело на атомній голгофі,
Конає у глобальній катастрофі.
Біжить у безвість, в небуття літа.
Хоча б почуть дитяточко одне,
Хоч голосочок, та ніде -нікого!
І тільки дума-бритва горло тне:
Для чого ми трудилися, для кого?
На саме серце руку поклади.
Скажи, принишклий ненажерний світе,
Свідомий ти з Нового Заповіту,
Що ж ти надбав за каторжні труди?
І хоч ридай в конвульсіях навзрид -
Усе на смерть голками атом коле.
Зникає людство як окремий вид,
Не відродитись вже йому ніколи.
Позичить в кого розуму, звідкіль
Чекать добра, коли так Бог карає?
І атомна незрима заметіль
Мої сліди золою замітає.