Станіслав Савович Стриженюк народився 3 березня 1931 року в місті Гайвороні в родині хлібороба.
Вчився в Одеській спеціальній середній школі Військово - Повітряних Сил, а з 1950 року - в Одеському політехнічному інституті. В 1955 році виїхав до Казахстану, де до 1959 року працював на Актюбінському хлібокомбінаті, одночасно навчаючись заочно в Літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчив у 1963 році.
Працював начальником Одеського обласного управління культури, головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України.
Перші поезії надрукував у 1956 році в колективній збірці "Голосом серця". Окремо вийшли збірки поезій: "В братнім краю" (1957), "Земля орлів" (1960), "Рубікон" (1962), поема "Слава Ковалівна" (1964), "Моя Платанія" (1967), "Журавлинь" (1968), "Пасати - вітри постійні" (1970), "Гавань синього літа" (1972), "Облач-ньіе фрески" (у перекладі російською мовою, 1972), "Стихія на семи вітрах" (1973), "Красень-світ" (1976), "Крыло" (у перекладі російською мовою, 1987), "Квітка долі твоєї" (1987), "Ім'я твоє шепчу" (1989) та багато інших.
***
Родовід мені не на заваді, -
Все своє вертається на круг
Народився я не в Ленінграді,
Предок хоч воздвиг Санкт-Петербург.
За свого мене земляк щоб визнав.
Я пишаюсь, щоб там не було,
Що моя Вітчизна і дідизна -
У степах загублене село.
Скільки літ!
А хата рідна сниться.
Щоб не сталось, ах, товариші, -
Те село і є свята столиця
Власної держави і душі.
І тому я прагну, щоб нащадок
Через сотні літ
В мій бік сказав:
- Батьківщину він мені у спадок,
Мов живу легенду передав.
***
Слава
Моїм селом ідуть ставчани.
О назви!
Гайворон, Ставки.
І Лугове...
Однополчани.
Вони над Бугом - як полки...
Вони згадають діда Саву,
Що був не заднім у бою,
Неначе враз підіймуть славу,
Ніким не згадану, свою.
А слава та не на колінах
З війни вернулась до села.
Вона до чорного Берліна
Серед окопів проповзла.
Вже на здоров'ячко нужденні,
Адже старіють і орли...
Ах! Що за люди довоєнні
На цій землі жили-були!
І ходить спогадів багато,
В одних меди, а в інших грім.
І я здригнусь, як скажуть:
- Тато
Говорить голосом твоїм.
О вікопомна слава роду!
Як виклик пам'ятній журбі.
І честь носити нагороду,
Ту схожість батькову,
В собі.
Соломія
Село мого дитинства - не моє.
Я з часом все гостріше розумію,
Як час біжить,
Коли бажання є
Заїхати в маленьку Соломію.
В брилі з соломи дід Солом'янчук
В уяві - ніби вигадка казкова.
О sо1о тіа! Італійський згук.
О Соломіє - українська мова!
І пам'ять обступають валуни,
Де млин, мов декорація з вистави.
І дріб'язки забуто, а гукни -
І відгукнеться тільки величаве.
Я безліч раз у небі пролітав
Над голубою жилкою.
Тоді я
За хмарами і в блискавки питав:
- Ти присвіти, а де та Соломія?
І ліс, мов лис, спалахував рудий,
І спомин плив, як листя за водою.
О solo mia! - батько молодий,
І мати йде на зустріч молодою.
Вона в мені співає про любов,
І все на світі вічне, як ніколи.
І я лечу.
І я кричу:
Агов!
І лиш луна доносить тихе
Со-ло...
З листа
Над рідним домом синяви багато,
Над тихим Бугом неба горда креш.
Ти написала, мамо, - нашу хату
Від старості у найми віддаєш.
Гадала ти: "Продати - не продати..."
А що вони, ті тисячі? Гроші...
Але ж мені від спогадів про хату
В усіх світах тепліше на душі.
Невже порогу рідного не буде?
Я знаю, що дитинства не вернуть.
Та оддавай. Коли хороші люди,
Нехай у ній по-нашому живуть.
За спогади - нема святіше ноші,
Коли ступаєш чесно по землі.
Я відаю, що за хатинні гроші
У місті купували "Жигулі".
Бо що за хату купиш?
Тільки горе.
Не все ж в архів історія знесла.
Без неї "Жигулі" як без мотора
І літачок, напевне, без крила.
За домом
Туги час не переможе,
Вона в думках, як в лісі бурелом.
Ти вже не наш.
Та,рідний мій пороже,
З усіх усюд
Я б'ю тобі чолом.