фоновое изображение шапки фоновое изображение шапки
 

 

 

Меню сайту

 
 

 
 

Інформація влади

 
 

 
 

Правова допомога

 
 

 
 

Статистика

 
 


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
 

Галина Берізка


    Галина Берізка (Бровченко Галина Спиридонівна)народилася 17 вересня 1920р. в с. Могильному Гайворонського району на Кіровоградщині. Навчалася на філологічному факультеті Одеського університету. Ще у молодому віці була репресована сталінськими опричниками , впродовж багатьох років поневірялася по беріївських концтаборах. Там і складала свої твори, чимало з яких було загублено під час обшуків та етапів у крижаному Заполяр"ї.
    З 1960-го по 1977 р. викладала українську мову літературу в сільській школі.   
    В 1960 році преша публікація віршів в газеті "Літературна Україна".
    Поетеса. Авторка книжки "Недоспалені листи" у збірнику "Час каміння збирати" (1997), численних публікацій в альманахах, періодиці.

До Вашої уваги вірші Галини Берізки, які раніше ніде не публікувались.

ВІТАЄМО З ЮВІЛЕЄМ

    До початку 90-х років не лише на твори, але й на саме ім”я Галини Берізки було накладено суворе табу тоталітарним совдепівським режимом. На поезіях, у яких кожне слово дихало любов”ю до рідної неньки-України, стояло „ганебне тавро українського буржуазного націоналізму”. Скільки ж ми втратили від того, що не читали її віршів та оповідань, не відали, яка чиста і свята у неї душа!
    Галині Спиридонівні 17 вересня виповнюється 85 літ. Вона багато працює: пише про часи минулі на замовлення обласної організації НСПУ, обласного та районного краєзнавчих музеїв; редагує вірші самодіяльних поетів-земляків, листується з письменниками; зустрічається з молоддю, шанувальниками красного письменства у навчальних закладах, бібліотеках, клубах. А ще - обробляє город, опоряджає батьківську хату, в якій живе з ранньої весни до пізньої осені (тільки на зиму їде до старшого сина Андрія на Київщину). А ще - переймається тим, щоб світ побачив твори талановитих загиблих земляків (нещодавно за її поданням та за фінансової підтримки в „Українському письменнику” вийшла книжка віршів Миколи Черниченка „Це я - твій син”).
    ...Доля подарувала нам щасливу можливість першими торкнутися цих сокровенних рядків, що зберігалися десятки років у глибоких схронах - „блокнотах” пам”яті поетеси. У переддень свого ювілею Галина Спиридонівна Бровченко - дорога наша Берізка - робить безцінний подарунок своїм сучасникам, розкриваючи правдиві сторінки суворої книги життя - того, що судилося їй та її поколінню.
    Сердечно вітаємо Галину Спиридонівну з ювілейним днем народження! Молимося Всевишньому, щоб продовжив її літа, дарував силу й снагу писати, збагачувати новими творами літературну скарбницю матері-України, за щасливу долю якої все життя її „душа живе і бореться, й сміється”.
Видавнича група.

* * *
За кріпацьких часів на Вкраїні,
В пишнім краю садів і долин
Народився в убогій хатині
Української Матері Син.

Він зростав серед сліз і недолі,
Їх забути ніколи не зміг,
Й материнські пісні колискові
У великому серці зберіг.

Він за рани своєї Вкраїни
Невимовно тяжко страждав,
Про киргизів, калмиків, башкирів,
Про невільний Кавказ пам”ятав...

Від Великого Сина Вкраїни
Залишився немеркнучий дар:
Всі народи, всесвітня родина
Мають щастя читати "Кобзар”.

Він навчає нас Волю любити,
І Братерство і Правду, і Честь,
І Вітчизну свою боронити,
Піднімати її до небес !!!

1930 р.
* * *
Гримить із струн мелодія сумна,
Веселої в душі моїй нема:
Куди не глянь – річки кривавих сліз,
Все тихо й журно плаче скрізь.

1933 р.
* * *
Мені 16 років. Вірш написаний в день самогубства
П.П. Любченка й інших. Пішла вночі на Дніпро і там,
на березі, склала цей короткий вірш. В час самогубства Панаса Любченка – голови українського уряду.

На землю ніч лягла туманна,
Природу тихо огорнула,
Востаннє заскиглила чайка –
І тихо суєтність заснула.

Людські скорботи уляглися,
Уже не точать черви серця...
Усюди тіні розляглися.
На річці човен без весельця
Пливе - хлюпочеться у хвилях:
Дрімучу воду розганяє,
А в далині, в тумані сизім,
Рибалка сумно щось співає...

Літо 1937, Київ
***
Балакунам

Короткомовним, лаконічним
В розмовах будь з людьми
В наш час розмови безконечні
Можливі на письмі.
Живемо в час стрімкий і юний!
Він швидкості шука
Такої, щоб гриміла в лунах
Хода його дзвінка;
Такої, щоб життя прожите
Не марно одійшло,
Щоб кораблі в морській блакиті
Йшли сміло, напролом;
Щоб береги знаннів жадані
Відкрились юнакам
І щоб братерства океани
Всміхались всюди нам.
То ж марнослівним, пустодзвонним
Не будь в урочий час.
Пройди життя великі гони
З ідеєю Христа.
Його священних заповітів
Нев”янучу красу
Неси, бо ти за них в одвіті,
За них потерпиш суд;
За них народу й честь і кара,
Бо ти – народу син.
Своїй Вітчизні серця жару
Багато віддаси,
Поки на зміну стануть юні.
І так із роду в рід –
Щоб золоті не змовкли струни
В родині піснярів!

1938 р.

* * *
Перед зором - далеч зоряна,
Світла, радістю дзвінка.
Сум і горе переорано –
Все трудом робітника.

Робітничий, трудівничий,
Неповторний час.
Величавої Держави
Не звихнуть плеча!

Одеса, 1939 р.
* * *
„У саду весняно лине
Ніжний спів,
Гармонійно безупинно,
Все без слів.”
П. Тичина
У саду весняно лине:
„Дзень-дзелень!”
Та не вмію, як Тичина,
Славить день.
Бо не маю голосного
Дару я –
Ніжнозвучно-весняного
Солов”я.
Але знаю: не покину
Я пера:
Як думками в далі лину –
З пліч гора.
Я вклонилася Тичині
В давні дні,
Я люблю його і нині –
В сивині.
Багатьом його збагнути
Не вдалось,
Хоч поета з себе втнути
Довелось.
***
Товаришам на фронт

Я посилаю Вам із України
Вітання щире, друзі – юнаки,
Щоб Ви в окопах дальньої країни
Відчули потиск братньої руки!
Від того дня, коли дороги наші
Життя у різні боки розвело,
Я випила отрути чашу
В ім”я того, що не збулось...
Нехай і так, проте рожева мрія
Не згасла у душі моїй.
Від золотих моїх надій
І досі серце молодіє.
Налийте повні келихи вина
І дружно випийте за Україну!
А я до Вас хоч думою прилину,
Щоб усміхалася Вам рідна сторона.
***
Юному поетові

Поете юний, чарівний!
Скажи мені, якій дівчині
Щоденно погляд твій ясний
Ласкаво світить на чужині?
Скажи, яка нова сестра,
Любов”ю чистою обнята,
Із серцем, сповненим добра,
Тебе зове коханим братом?
А, може, ти шукав пригод
Серед громади лісової,
Бо ж ти не раз за свій народ
Бажав умерти в ратнім бою!
Поете юний, чарівний,
Не знаю, де тебе шукати?
Бо навіть спогад дорогий
Про тебе в серці заховати
Навіки мушу, щоб кати
Не знали нас, щоб я і ти
Свою велику дружбу світлу
Й любов до правди беззавіту
Змогли у душах зберегти...

1944 або 1945р.
(Переписано з пам”яті.
В минулому друкувалося в скороченому вигляді
у книзі невільничої поезії)
м. Київ

***
Юному патріотові

Лиш тебе одного я навік люблю,
За одним тобою часто сльози ллю,
І ніхто не знає, що гнітить мене,
І ніхто моєї туги не збагне.
Я не знаю, де ти, в сховищі якім
Ти навік сховався у краю чужім...
Посилає круків мати і сестра,
Щоб принесли звістку з-за ріки Дніпра.
Як настане осінь і мине зима,
Знову засміється чарами весна,
У садах троянди ніжно розцвітуть,
І пташки про тебе вісті принесуть...
У моїй кімнаті пахощі квіток
Знов мене повернуть до ясних думок,
Знов я пригадаю Чари твоїх слів
І солодку тугу незабутніх днів.
Вірю я, що знов ми стрінемось колись,
Пригадаєм бурі ті, що пронеслись,
Ми вернемось в царство нездійснимих мрій,
Вип”ємо отруту втрачених надій.
Я тобі одному душу аж до дна
Виллю, бо з”єднала доля нас одна.
Часто мені сниться, що тебе нема,
Що тебе сховала чорна глибина...
Я ж тебе чекаю, і не раз у сні
Ти свої обійми простягав мені.

Осінь 1945р. Одеса

***
Співці
(Переписано з пам”яті )


Вони співали про народ,
(За те вони й великі!),
Для нього щастя і свобод
Не ждали від владиків;
Благословляли гострий меч,
Рушницю і гармату,
Світив їм в бою кулемет,
А в бій ішли солдати,
І свіжа кров текла із ран,
Із уст зривалось слово:
„Настане час, засне тиран,
Не стане ката злого!”
І йшли вони завзято в бій
І в мріях, і на ділі;
Верлен, лорд Байрон, Петефі
Лежать давно в могилі,
Зате про них в віках живе
В серцях народів слава,
І в даль майбутнього пливе
Їх мужність величава.
О, руська земле! Де б могла
Уява відшукати
Такі відважнії діла,
Такі гучні гармати?!
Скажи, в кого такі сини,
В кого такі дівчата?
Вони за волю в дні війни
Уміли виступати!
І знов, коли на Русь підуть
Ворожі зграї чорні,
За перемогу в ратний путь
Підуть співці народні...

1946 р.
* * *
Стіни камер... прогулянки ранні
За колючим заржавленим дротом,
Згаслі очі, болючі зітхання
Перед другим, здається, потопом.

За дротами провадять розмови,
На тюрму озираючись знишка,
Із запеклим бажанням любові
Просять в Долі тепла і затишку...

Червень 1946 м.Одеса

* * *
Наш поїзд мчав несамовито
Над хвилями Дніпра...
До нас донеслась сумовита,
Дивна і ніжна гра.
Це вітер тужно грав на хвилях
Про простір голубий
Про щастя, сховане в могилах
Під гуркіт громовий...
І, заколисані цим співом,
Ми мчали на Сибір,
Де синім мороком і гнівом
Повитий темний бір.

1947р.
* * *
Неволя – мачуха грізна
Моя супутниця незмінна,
Мене навчила вірить снам,
Іти крізь грози і каміння...

Не нарікаю, що човни
Чужі пливуть у рідне море,
А мій блукає поміж них,
Та все шука собі простору.

Немає більшого жалю,
Як у тяжкій неволі жити
Та все, що свято так люблю,
Не сміти в пісні відтворити.

Мене сховає суєта
Ночей холодних Заполяр”я,
Свята нездійсненна мета –
Моє то горе і безслав”я!!!

З циклу „В дорозі”
* * *
Зупинки довгі... дим і стукіт...
В вагонах стомлені вигнанці...
Усюди чути людський тупіт.
З-за хмар сміється сонце вранці.
Далекий шлях... чужі оселі...
Неясні згадки про минуле...
Все серед дикої пустелі,
В північнім краю потонуло.
Куди ведеш нас, доле злая?
В якій засмученій пустині
Нових вигнанців привітає
Народ, що крила мав орлині?
Багато їх блукає в світі,
Як ми, натомлених, у тузі?
Чекають всі від сонця світу,
Як жде тепла калина в лузі!
Прощай, коханий рідний краю!
А ти, чужино, привітаєш
Усіх, хто зріс в зеленім гаю,
На кого здавна ти чекаєш...
* * *
Я не про тебе, не про тебе мрію,
У снах мені з”являєшся не ти!
Твоя любов, що в грудях пломеніє,
Не встигне буйним цвітом розцвісти...
Над Чорним морем милої Вкраїни
Моє кохання сховане в труні!..
Твоя любов натрапить на руїни
Душі, давно погаслої в борні.

1947 р..
* * *
Північної осени шати
Надовго мене заховали...
Не стріну я більше ні брата,
Ні Вас, український скрипалю...
Далеко зеленая осінь!
Десь Київ пишається цвітом,
Там віти замріяних сосен
Прощаються з сонячним літом.
Дніпро розмовля з берегами
Про давнє і те, що настане,
Коли на борню з ворогами
Моя Україна повстане...
Не чую, як Дніпр розмовляє,
Не бачу своєї оселі...
О, рідний, о любий мій краю –
Садами уквітчані села!!!
Минають літа у неволі,
Нехай же скоріше минають!
Я вірую в те, що у полі
Вкраїнськім мене поховають!!!

1947, м. Норильськ
* * *
Лютує надворі пурга.
Над світом нависла нудьга.
Царить наді мною печаль,
До болю когось мені жаль...
Кого?.. Я не знаю... Летять
Стрілою охмарені дні.
В дорозі, куди вони мчать,
Не світять іскристі вогні.
Натомлений зір у пітьмі
Шукає, де вогник ясний.
Уста мої стали німі,
Не просять: „Прийди!” - у весни.
Не жди запашної весни,
Блакиті ясної не жди,
Забудь, о забудь, свої сни,
Нехай вони вмруть назавжди!
Зріднилась з душею пурга,
А неба блакить - в далині
Далеко зелена тайга,
Зосталась негода мені!
Тривожно і швидко летять
Заковані холодом дні.
В дорозі, куди вони мчать,
Засвітяться, може, вогні –
І ніжна блакить оживе,
І білі хмаринки, мов дим,
Я бачу, як лебідь пливе
У просторі синім води.
Недовго чекати весни ,
Вже скоро негода мине -
Й повернуть на Південь човни,
А з ними і мій поплине...

1947 р.
***
Друзям моєї юності

Ви далеко, о, друзі кохані,
Серце знов полюбити не в силах.
Потонуло кохання в тумані,
В чорноморських розхристаних хвилях.
Тільки Вам мої сни і надії,
Тільки Вам мої думи гарячі,
Вам дарую чуття молодії
І по Вас безнадійно я плачу!

Норильськ, 1947 р.

***
С.К.

Втомлений шумом щоденним,
Йдеш ти додому замріяний,
Київ, віками злеліяний,
Сяє промінням південним.
Ти не марнів у неволі,
Ти не ходив під рушницями.
З добрими, чесними лицями
Звела навік тебе Доля.
Київ – краса України –
В небі красується шпилями,
А над Днпровими Хвилями –
Пісня твоя солов”їна.

м. Норильськ
* * *
Все життя моє сповнене горем,
В нім солодких хвилин небагато,
Над Евксінським оспіваним морем
Одцвіли мої мрії крилаті.
Я вже більше не марю про волю,
Не купаюсь душею в блакиті,
І шляхи заросли вже травою,
Що колись були квітами вкриті.
Дні шукань і ясних ідеалів
Одцвіли нетриваючим цвітом,
І летять мої мрії зів”ялі
Над змарнілим, ошуканим світом.
Не цілую я більше жоржини
І троянд не цілую пахучих,
Бо лишаються яду краплини,
На устах від цілунків жагучих

Норильськ, 1947
* * *
Темна ніч. На небі зір не видно,
Не співають весело пташки.
Не шепоче осока лагідно
Над скелястим берегом ріки.
Тут не часто сяють в небі зорі,
Буйним листом сад не шелестить,
Тільки часом вітер із-за моря
Про минуле щастя прошумить.

1947 м. Норильськ

* * *
...Ти змужніла в боях, Батьківщино,
Ти не впала в кривавому бою,
Бо тебе боронила й дівчина,
Ворогів увінчала ганьбою.
Розганяли ворожі тумани
Над тобою радянські дівчата,
Омивали кривавії рани
Свого Батька і Друга, і Брата.
Море крови святої пролито
У боях за свободу Вітчизни,
Дзвінко пісня луна знаменита
Про радянську солдатку-дівчину.
І коли запалають на світі
Знову люті криваві пожари, -
Буде голос дівчини дзвеніти,
В бій піде вона з милим у парі.
Омиватиме рани криваві
Свого Батька і милого, й Брата,
У віках продзвенить її слава,
Берегтиме народ її свято!


Написано в 1947 в м. Норильську за проханням
редактора центральної газети Норильського
гірничо-металургійного комбінату.

* * *
„Едва порог моей тюрьмы
Я в первый раз перешагнул,
Я о тюрьме моей вздохнул…»
Д.-Г.Байрон, поема
«Шильонский узник»

Коли безжурна молодість відлине,
У синій простір єнісейських вод
Мій човен, колихаючись, поплине -
І я побачу знову свій народ.

Мені не ждать від матері привіту
(Серед живих нема її давно!),
Зреклися друзі... і в усьому світі
Для мене рідне з гратами вікно!

Не знала Ти, кохана моя Мамо,
Що я свої кайдани полюблю
І за людей, що кинуть мені камінь,
Піду непевним шляхом без жалю.

Вже скоро, скоро молодість відлине
І в синій простір єнісейських вод
Мій човен, колихаючись, поплине –
І я побачу рідний мій народ!!!

м. Норильськ

* * *
Не дивуйся, що милим, коханим
В забутті називаю тебе!
Почекай, заживуть мої рани –
І погасне чуття голубе...
Одлетять мої мрії барвисті
І розтануть, як сніг навесні,
І покотяться сльози сріблисті
Над любов”ю, що згасне в борні,
У неволі, душній і проклятій,
Навколишнє забувши на мить,
Як товариша, друга і брата,
Я хотіла тебе полюбить.
А тепер я живу за Уралом,
Україна, Дніпро – вдалині...
Наші спільні задуми пропали,
Наше щастя згоріло в огні.
Почекай, заживуть мої рани,
Зацвіте білим цвітом життя
І кохання це мрійне зів”яне
Під палючим промінням буття!

1947 р.

* * *
Я не знаю, які почування
Залишились назавжди у мене,
Але ти – моя радість остання,
Моя згадка про юність зелену.
Незнайомим, чужим і далеким
Ти ввижався мені через грати.
Відлітали у вирій лелеки,
Як прийшлося з тобою прощатись.
Пам”ятаю твої „Каруселі”
І листи до єдиного слова,
А в темницю мою невеселу
Не дійде твоя мила розмова
Тільки знімок маленький згадаю,
Лиш в уяві тебе поцілую, -
І здається, що в пишному гаю
Я з тобою, мій милий, мандрую.
Прошумить непогода на світі,
Втихнуть бурі і грози бурхливі,
На одвічних дубів верховіття
Прилетять гайворони щасливі –
І тоді я у Київ полину,
І зустрінемось ми серед залі...

Ти свій погляд на хвильку зупиниш
На очах моїх, повних печалі.
Не скажу тобі імени свого,
Не спитаю: „Мене не впізнав ти?”
Після погляду мого сумного
Ти промовиш тихенько: Сідайте.
Будуть довго лунать твої речі
У студентській наповненій залі –
І воскреснуть думки молодечі,
В кім надія і віра зів”яли.

Підійду я до тебе нечутно,
Покладу тобі руки на плечі...
„Я до тебе прийшла,- скажу смутно,-
і замовкнуть умить твої речі.
Я промовлю: „Ходімо зі мною”
Ти зібгаєш поспішно папери,
Всім махнеш на прощання рукою
І ми вийдемо разом за двері.
Аж коли ми підемо по бруку,
Ти спитаєш тривожно: „Галина?..
То подай же, подай мені руку,
Незнайома і рідна дівчино!”
Де спочив Володимир навіки,
Де обнявся Дніпро з берегами,
Пригадаємо інші ріки
І дороги, политі сльозами.

1946 -1947 рр.
***
Братові
Павлові Спиридоновичу


Мій човен налітає на кручі...
Ми не стрінемось більше, мій Брате,
Бо й колишні страждання пекучі
Я осмілююсь раєм назвати.
Урагани, вітри-буревії
Над моєю шумлять головою.
Назавжди заметуть сніговії
Довгий шлях, що єднав нас з тобою.
Не мені, моя мила Вкраїно,
Буде пісня козацька дзвеніти,
Назавжди загубили дівчину
Синьожовті прапори і квіти...
Понад Бугом висока могила
Мій натомлений дух заховає,
Бо Вкраїну я палко любила
І за нею в чужині згасаю...

1948 р.
м. Норильськ

***
Пісня

Ти розбила мрію веселкову,
Що цвіла роками поміж нас.
Тих вражінь не повернути знову –
Одцвіла трояндово весна.
Та між мною, мила, і тобою
Залишилась стежка проміжна...
І повік не заросте травою
Ця стежина, вічно весняна.
Я живу без нарікань і злоби
На свою окрадену любов.
Хоч душа моя завжди в жалобі,
Все палкіш молюся тобі знов.

І, можливо, весняна стежина
Приведе нас в осінь золоту...
Ти ж була одна-одна єдина,
До якої я невтомно йду!!!

1950 р.
***
Сповідь націоналіста

Засудили мене раз
За вільну Вкраїну,
Намотали різних фраз –
І в Сибір до згину.
А тепер я, милі браття,
Не боюсь Сибіру,
Бо в душі моїй прокляття
І страшна зневіра.
Все дивлюсь на рідний люд,
Давно безголовий:
Йому б сала цілий пуд
І... на вибір – мову...
- Мені мова до мазниці,
Лиш би для машини
Були різні запчастини,
Добре м”ясо в магазині
Та баба в спідниці
( Бо давно у нас, на жаль,
Ходять в штанях безліч краль,
Споганили рідний край!)

І. ... А часами,
Як сон на землю упаде,
Я плачу перлами - сльозами
І кличу знову світлий день,
Коли проміннями своїми
Байдуже сонце озорить
Колишніх задумів руїни
В серцях людей... І знову жить
Захочуть вмерлі... знову встане,
Мов світлий привид, із могил
Та людська правда полум”яна,
Той образ Волі дорогий!..

П. – Не дорікай нам, всемогутня Доле,
За те, що ми засіяли журбою
Дорогу в світ святої Правди - Волі,
За те, що ми – безславні жертви бою...
- Десятиріччя, зрошені сльозами,
Знайдуть життя в епоху щасливішу.
Важкий Ваш подвиг житиме віками
В людських серцях, у згадках найясніших.

Ш. Все сниться – мариться мені,
Що наша мила Україна
Підняти зможе із руїн
І правду, й вільну Батьківщину.

ІУ. Наша пісня – це правда і гнів,
Смілі кроки крізь ночі туманні
Міліонів, що вірять в світання
Після чорних, охмарених днів.
В посивілих роках давнини
Чути співи про правду і волю,
І сьогодні лунають вони
Переливами пісні нової.
Як впадуть переможці – мечі
З рук братів, що за волю змагались,
Ти візьми, моя пісне, ключі
До сердець, що негоди не знали,
І в блакитно-рожевім вбранні
Мов світанок, мов сонячна юність,
І в своїй, і в чужій стороні
Розливайся рікою по струнах.
Кожен рух, кожне слово ловіть,
Скрипалі мої горді і смілі!
Бережіть свої струни нові
І порвіте старі, заржавілі!

Не дзвени, моя пісне, в журбі :
Не побачу я рідного моря! –
Сподівайся, що місце й тобі
Десь знайдеться в пісеннім просторі.

У. Довгождані хвилини прийдуть –
І на дні недопитої чаші
Нам покаже фортуна поріг,
Де зійдуться доріженьки наші –
Всіх, хто в бурях - боях переміг;
Може, там на далекім порозі
Хтось сплете нам в подяку вінки
За поезію нашу і прозу,
За зовучі у далеч рядки.
Може, воля, братерство і слава
І велике єднання людей,
І розкутий навік Прометей
Там зустрінуть нас, Музо ласкава.

50-і рр.
***
З циклу „Думи над квітами”

І. Червона троянда


Трояндо червона, ти - символ кохання,
Ти стала царицею квітів,
Народжуєш думи і щирі признання,
Та в тебе колючії віти...
Юнак соромливий дбайливо збирає
Букет із троянд полум”яних,
Дарує дівчині і тихо зітхає,
Заглянувши в очі кохані...
Не зна він, що часто троянди пахучі
Шпичками всю душу поколять...
Троянди червоні, квітки невмиручі,
Любити вас кожному воля!!!

Норильськ, 1953

ІІ. Братики


На Вкраїні вас зовуть –
„братики засмучені”,
А частіше всюди чуть –
„віченьки Анютині„
Є багато тих названь,
Тих імен жіночих,
Та найбільше почувань -
в „Анютиних очах”.

м.Норильськ, 1953
***
НОВОРІЧНЕ

... Проб”є дванадцята година...
В розлуці вип”єм ми вино
За щастя й волю ту орлину,
Яку ми втратили давно...
... В вині гіркому, недопитім
Побачиш ти на самім дні
Нові шляхи, квітками вкриті,
До днів нових, до вільних днів...

31.12.1953
* * *
Він Сином неба і землі
Прийшов у світ добру навчати...
Йому вклонилися малі,
Великі ж – повели на страту!..

1954р, січень, 7

* * *
Во ім”я Правди і Добра
Неси свій хрест, мій друже милий,
В краю, де Шмідтова гора
Любити волю нас учила!..

25.09.1954
* * *
Не розлучить нас доля,
Хоч шляхи й розійдуться,
Бо любить кому воля, –
В одно серце зіллються!..

17.12.1954
* * *
Мої думи зріднились з поетами.
Скільки в мене для них серенад!
Золотими ренетами
Пахне батьківський сад...
У замріяній сонячній юності –
Пишних кіс і румянців порі –
Серце сповнене мужності
І прекрасних горінь.
Тільки той, хто зуміє до старості
Вберегти свою душу від хмар,
Добра вічного парості
Взяв од Матері в дар.

1954 р., Норильськ
* * *
Уж видно берег мой желанный…
Когда последняя волна
Коснется лодки утром ранним,
Я выйду на берег одна.

Никто, никто меня не встретит,
Давно не будет средь живых
Того, кто смог меня заметить
В явленьях мира огневых…

Пойду одна… Куда – не знаю,
И неизвестно, сколько лет
Еще я в мире проскитаюсь,
Пока и мой конец придет.

Все невозможное пленяло
Меня с тех пор, как предо мной
Красою нежной засияла
Твоя улыбка, мой родной.

Мне потому так часто грустно,
Что ты другим себя отдал,
Что в годы молодости русой
Не ты мне косы расплетал.

Хотя сомненьем и страданьем
Моя любовь полна была,
Другого страстного свиданья
Я не желала, не ждала.

1953 р.
* * *
Когда мой ум устанет от забот,
На волю вольную мечта меня уносит,
Где в синеве небесной самолет
О чем-то ласково у солнца просит;
Где в Черном море парус корабля
Зовет отважных юношей в матросы,
Где вся моя родимая Земля
Благоухает ландышем и розой.
Туда, туда, мечта моя, лети,
Где все знакомо мне, любимо мною.
Но три преграды на моем пути,
Но кто-то грозно машет мне рукою.
И чьих-то рук движеньем роковым
Меня незримой цепью приковали
К вершинам гор, где холод вечных зим
Одел природу снежным покрывалом.
Воспетый край изгнанья и труда
Из года в год богатства умножает,
И с высоты полярная звезда
Ему свое прощенье посылает:
«За то, что ты бесстрашью научил
Детей, пришедших из страны далекой,
Ты бесконечно дорог мне и мил,
Приют труда и горести глубокой!
За то, что ты без ропота глядел,
Как человек пытает человека,
Тебя никто с любовью не воспел,
Оставив песню нынешнему веку.
И если б ты на несколько минут
Забыл свое жестокое призванье –
Нести болезни, смерть и седину,
Обречь людей на долгое страданье, –
Я б с высоты молилась на тебя,
Как юноша, что синими глазами
Глядит на мир, надеясь и любя,
И ищет взглядом честных между нами!»*

*Молодежь надеялась на падении тирании (авт.)
***
1. В.К…-вой

Скоро поезд помчится родной
Из Таймырского края на Волгу,
Ты вернешься, родная, домой
И пройдешь по знакомым дорогам.

Нежно мать поцелует дитя –
Свою дочь, что увяла в разлуке…
А под песен знакомые звуки
Быстрой тучей невзгоды летят
По широким раздольным путям…

2. МОРЯКУ

Когда б во всех своих мечтах
Ты мог судьбе своей признаться,
Она бы в сказочных цветах
Тебе послала много счастья.

Но ты молчишь из года в год,
В душе тая свои желанья,
И так проходят дни невзгод,
Уносят молодость в преданья.

Как небо блеском синевы,
Горит весна цветами мая,
Гордится волнами Невы
Твоя столица дорогая.

Людей великих колыбель
Зовет тебя в свои просторы.
Корабль средь северных зыбей
Тоскует по родному морю!..
***
СИНЕГЛАЗОМУ

Не сердись, что живого тебя,
Настоящего я полюбила
И боюсь, чтобы ты не увял,
Раньше срока растративши силы.

Где шумят над рекой тополя,
Где поет свои песни девчина,
Я б хотела с тобою гулять,
Навсегда разлучившись с кручиной.

Я б хотела тебе посвящать
Все, чем сердце живое богато,
Но презренья немую печать
До сих пор с моей жизни не снято.

В тишине заполярных ночей,
Когда сон от меня убегает,
Восхищенная речью твоей,
Твое имя я в рифмы вплетаю.

Нерастраченный пламень души
Подарить тебе в песнях не смею,
Но глаза твои так хороши,
Что от взгляда их часто немею.

И забыв назначенье твое,
Озарю тебя смелой улыбкой,
И смеется душа, и поет,
Сердце бьется тревожно и шибко!

Не сердись, что, как только гроза
Прошумела над злобным Таймыром,
Я твои целовала глаза,
Забывая запретное в мире…

Юнак був вільним, дівчина – невільницею (авт.)

* * *
Придешь ли ты, когда настанет осень
В саду, где блещут алые цветы?
Чтоб расплетать серебряные косы,
Придешь ли ты?

И вспомнишь ли, как теплой лаской юной,
Улыбкой нежной жизнь мне озарил –
И вспомнишь ли свиданья ночью лунной
И сердца нежный пыл?

Пробудишь вновь забытые стремленья,
Когда придешь к закату дней своих.
В прощальный час угасшее волненье
Мелькнет в глазах твоих…

Нам суждено, быть может, зимней вьюгой
Навек свои страданья усыпить.
И никогда теплом родного юга
Нам горечь не залить!

Не плачь, мой друг, что мачехой лихою
Была для нас всесильная судьба:
Не нам – другим пришлось бы в поле боя
Бесславно погибать!..

Не забывай, что мы на свет родились,
Когда весь мир стремился смело ввысь.
В полете вышнем многие разбились,
Крушенья миг не уловив!!!

5.09.1953
* * *
Когда-нибудь ты вспомнишь, как, бывало,
Срывал листы заплаканных берез –
И с наших лиц срывалось покрывало,
И видел ты потоки горьких слез.
Не раз тебя я видела печальным,
Не раз бывал ты бледен и угрюм,
Но чувств твоих, и дум твоих хрустальных
Не мог затмить борьбы жестокой шум.
Без выстрелов и без кровопролитья
Идут года… и близится тот час,
Когда в одной свободной жизни слиться
Сумеем мы без розни и меча.
Тогда… Тогда, мой юноша прекрасный,
Тебя своим я братом назову.
Мне снился сон чудесный не напрасно, –
Увижу эту радость наяву!

5.09.1953
* * *
Я не могу назвать случайным
Все то, что ты принес с собой…
И знаю: вместе мы скучаем
И вместе любим край родной.
В садах далекой Украины,
В июльском золоте полей,
В реке и дремлющей долине,
В волненьях нежных юных дней
Мои восторженные думы
Ужель навек погребены?
Придешь ли снова, гость угрюмый,*
Чтоб пробудить былые сны?..

*( Ж.К.)
* * *
Любовью я украсила страницы,
Другие ж темы мучают меня.
Но за окном заплаканной темницы
Мерцает свет безоблачного дня.
Когда повсюду утро засияет,
Я про Отчизну песни пропою.
Теперь моим стихам не доверяют
Никто… И я в родном своем краю
Молчу о том, к чему душа стремится
Сильней, чем к вам, поклонники мои.
В любовных песнях трудно мне излиться,
Но я пою, отдавши душу им.

5.09.1953
* * *
В стране «могучей и свободной,
Где дышит все трудом и счастьем»,
Есть для преступников холодный
Суровый край… Позорной страсти
Там цепью человек окован,
Там пьянство, зависть и страданье,
Но пышный город там основан
Под вьюги злое ликованье.
Там, околдованы изменой,
Святою верностью торгуют
И трудовою горькой сменой
Любовь бесстыдную даруют.
Продажность, низкое коварство,
Насилье грубое над слабым;
Изменой, подлостью, лукавством
Там хищный достигает славы.
И вы, с прозрачною душою,
Чья грудь болит от давней раны,
Кто кровью чистою, святою
Полил неведомые страны,*-
Обречены…

10.09.1953

*Многие участники Великой Отечественной войны были
причислены к категории «изменников Родины» (авт.)

***
О.С-ко

Жаркий взгляд твоих черных очей
Поневоле манит и чарует,
И с любовью сокрытой своей
Ты невольно о воле тоскуешь.
Своенравна, горда, ты всегда
Будто гневом кипучим пылаешь,
Но чарующих глаз чернота
Твою женскую мягкость скрывает.
И забытое юга тепло,
На тебя посмотрев, забываешь.
Утро жизни твоей отцвело,
Но еще ты красою блистаешь…

г. Норильск, 1953
***
ИСПОВЕДЬ

Чем тяжелей в моем воображенье
Провина перед Родиной святою,
Тем сладостней душе моей мученье,
Тем легче мне томиться за стеною.
Когда, пленяясь мира красотою,
На миг свою неволю я забуду,
Я вижу ясно: выдумкой пустою
Сгубили жизнь мою чужие люди.
Но только вновь я устремлюся взглядом
В грядущее, где мир сверкает счастьем,
Я злую смерть с собою вижу рядом,
Хоть от людей мне слышится участье.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Моя любовь к тебе, страна родная,
Сильней меня, сильнее горя, смерти,
И я умру спокойно, сознавая,
Что растерзают прах мой злые черти.
Давно я сильных мира зву жестокими,
Народ же бедный Богом называю
И за него страданиям глубоким
Всю жизнь свою охотно посвящаю.
Поймете ль вы, суровый обвинитель,
Вы, дней моих попутчики родные,
Как разорвать легко мне жизни нити,
Чтобы уйти в пространства неземные?
О, почему меня не умертвили
Лихие дни кровавого сраженья?
Зачем души моей бунтующие силы
Отдали в жертву вы без назначенья?
Зачем меня вы мучили в темнице?
Не лучше ль было пулею свинцовой
Пронзить мне сердце иль мечтою новой
Привлечь мой стих к белеющей странице?
Сама не знаю я, к кому взываю,
Но эти стоны сердца я не в силах
В себе унять… Потом я утихаю
И вновь желаю спрятаться в могиле!

7.09.1953
***
ВОЗВРАЩЕНИЕ

Я здесь опять… стихи слагаю
(Источник песен вечно молод!)
Вернулась в рай… Лишь вспоминаю
Тяжелый труд, и грязь, и холод.
Опять знакомые – все те же! –
Меня встречают поминутно,
А круг друзей моих все реже,
И среди них мне как-то скучно.
Не вижу в них горячей веры
В «Союз свободный, нерушимый»…
Кто лжет, кто просто лицемерит –
Недуг веков неизлечимый!
Кто даже чувствует украдкой,
Боясь насмешек постоянно;
Кто спит душой спокойно, сладко,
Хоть спать в эпоху нашу странно.
А тот тоскует о свободе,
О деньгах и о вкусной пище!
А тот – безумец! – о народе
Стихи – украдкой – тихо пишет.
И лишь в среде простонародной
Покой душа моя находит.
Язык правдивый, ум свободный
Меня с людьми простыми сводит.

16.08.1957

* * *
Кажуть, вірші для селянок –
Забавки безумні.
Лиш для знаних городянок
Жарти вільнодумні.
Одягну я одіж мудру –
Спідничку стиляжну,
Розчешу сріблясті кудрі,
Вийду з дому важно;
Підфарбую червонясто
Пишні свої губки,
Щоб блищали сміхом-щастям
Рівні мої зубки.

І такою чепурною
В Київ - город древній
Швидкокрилою стрілою
Полечу... Даремно

Бракували мої вірші
Мужі редакційні* –
Я ж пісні люблю все більше
Ніжномелодійні!

Познайомлюсь, поблукаю,
Десь знайду Лукаша...**
На сопілочку заграє –
Смуток співом скрашу.

Розкажу, як самотою
Йду в полях Вітчизни.
Може, радістю буйною
В душу йому бризну?

* мої вірші адже належали політичній вигнанці
**не того, що переклав”Декамерона,” а Мавчиного Лукаша

* * *
Одним словом убив мою музу печальну
Той поет, що зовуть його ...м*!
Я давно вже забула те слово «повчальне»,
Не згадала ні злом, ні добром.

Але інколи, як пригадаю минуле,
Дивна туга на серце ляга.
...Я б ніколи із стежки у бік не звернула,
Що веде у заквітчаний гай!..

Ви, поезії дивні безкраї гаї,
Кличте знову і знову мене!
Над Дніпром і над степом коханим моїм
Ніжна пісня крилом промайне...

* В 1958 р. я відважилася показать свої вірші відомому на той час поетові, пішла в одне з видавництв на Хрещатику. Поет недбало глянув на мій блокнот і сказав, що у мене відсутні теми сьогодення – і я нічого нового не відкриваю своєю поезією, тому мене не можна друкувати. Я залишила свою творчість на кілька десятиліть, лише декілька віршів написала до 1990 р. (авт.).
***
Пісня

Ой за хатою, ой за білою
Сипле сніг черешневий...
Будь же, дівчино, незрадливою
У цей вечір травневий,
Розкажи, затужила ти,
Чому стала сумною?
Може, думаєш до вінця іти
Із другим – не зі мною ?!
Глянь, як весело, глянь, як любо скрізь,
Глянь на цвіт черешневий!
Не потрібно нам ні жалю, ні сліз
В наші літа рожеві.
Ще недавно ти усміхалася,
Була щиро-ласкава ...
Що ж, кохана моя, тобі сталося?
Розкажи, нелукава!

- Мені матінка заповіт дала –
Цілий день сумувати,
Бо давно колись, як малою була,
Розлучилась я з братом.
Він у бою загинув у чужій стороні,
Не вернувся додому,
Тільки друзям військовим прийшлось хоронить
Його в полі чужому...
Він оддав за Вітчизну юнацьке життя,
За майбутнє сестриці,
І тому на очах моїх сльози тремтять,
А не радість іскриться!
Ой за хатою, ой за білою
Сипле сніг черешневий...
Затужив і він біля милої,
В тихий вечір травневий...

1958 р.
* * *
Коли опаде перший цвіт
Із твого милого обличчя,
Не вір словам, що в тридцять літ
Любити, мріяти не личить.

В щасливу пору ми живем,
В епоху звершень неймовірних.
Для нас не стануть тягарем
Ні клопіт, ані труд безмірний.

Усе, що матір”ю дано,
Як дар безмежної щедроти, –
Сьогодні, завтра – все одно! –
Ти віддасиш свому народу.

І він, одвічно молодий,
Тобі дарує працю й пісню,
Щодня спитає: Хто такий
І чим живеш ти, друже мій,
Чому ти в подвигах безвісний?

Чому ти рано постарів
Чуттями, серцем і душею?
Чому тебе народний спів
Не прикував, не покорив
Красою й силою своєю?

Повір мені, що в тридцять літ –
Старіти, друже, нам не личить.
Не опадає перший цвіт
З людського чесного обличчя.

14.08.1960.

* * *
Не приходьте до мене, весняні
Чисті спогади, жалем тяжким!
Хоч минули літа полум”яні, -
Лийтесь з серця, акорди дзвінкі!

Вічна пам”ять роками ніжноюним,
Хай у спомині красно цвітуть,
А гітару мою тонкостунну
Молоді піснярі збережуть !

Лийтесь сріблом, весняні мотиви,
Нам не треба ні краплі жалю,
Милу землю з людьми дорогими
Я все більше і більше люблю.

Прилітайте ви, зграї пташині,
Кожну весну до наших садів,
Чистий щебет віддайте людині,
Щоби дім наш піснями дзвенів.

Не приходьте в сумному убранні,
Весняної години думки !
Одлетіли літа полум”яні, -
Лийтесь з серця, акорди дзвінкі!

1960 р. 17 вересня -
в день мого народження

***
Великому Поетові Платону Вороньку

Копитами вдарте, вороні,
Я в сідельці, мамо, на коні,-
І несуть мене по полю,
Де здобув я нашу долю,
Коні вороні.
Платон Воронько

Копитами вдарте, вороні,
Он засяли зорі в вишині.
Розвівайся, русий чубе,
Хай вітри тебе голублять
В рідній стороні,
Любій стороні!
Ой, літа, ви коні вороні,
Не дали ви постаріть мені,
Зберегли юнацьку вроду,
Де не їду, де не ходжу, -
Скрізь мої пісні! -
Про вікно моєї хати,
Про мою стареньку матір
Та про сина молодого
Серед поля золотого
В дальній стороні, милій стороні.
Мчаться вихрем роки навісні,
Я із ними разом на коні.
Не марній, козацький чубе,
Усміхайтесь, очі, любо
Милій стороні, рідній стороні!

1963р.
* * *
Одлетіли мрії,
Та живе одна,
Що бринить у серці,
Мов жива струна.

Молодість завзята
Піснею дзвенить,
А моя, крилата,
Вже навіки спить.

Мов шатро, звисає
Нічка над селом.
У моїй кімнаті
Все спочило сном.

Г

 

Наш край

Видатні люди краю

Пошук

Наша адреса


26300,
Кіровоградська обл.
 м. Гайворон,
вул. В.Стуса (Кірова), 17
тел. (05254) 2-24-03
E-mail: libgayvoron@i.ua
skype - bibliotekahv
Працюємо:
щоденно, окрім суботи
з 9.00 до 18.00
останній день місяця
 санітарний


текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст