Костянтин Лесьєв-Лесь
Автобіографія Костянтина Лесьєва-Леся.
"Мій шлях”. (1932 – 2003 р.р.)
Народився я 17. X. 1932 року в Ленінграді, у робітничій сім’ї. Сюди з України, з Гайворона, одружившись, переїхали мої батьки – Лесьєв-Лесь Костянтин Арсентійович і Паламарчук Тетяна Іванівна у пошуках своєї долі.
Восени 1932 року у підвальному приміщенні, де капало зі стелі, з’явився я на світ. Зжалившись над нами, нас прийняла моя хресна мати, батькова сестра, тітка Ганна, з чоловіком якої, Соколовим Василем, фанатичним комунякою, батько постійно сварився і сперечався на політичному грунті. Коли мені було 5 років, батько нам зрадив – пішов від нас, і я до 1939 року ріс безбатченком, поки мама не зустріла добру, щиру, ласкаву людину – Лохіна Олександра Володимировича, сім’я якого трагічно загинула під час пожежі. Він нас назвав не інакше як ”милая” і "сыночок”. До самої війни жили ми в старенькому дерев’яному двоповерховому будинку на Малій ахті, неподалік від району "Яблоновка”, де папа Саша "шабашив” і часто приносив додому свіжину, від чого в домі пахло Україною, а мама готувала смачні страви. Особливо я любив свинячі щічки, язики, жарену картоплю, чай і цукор кусковий, яким були набиті кишені моїх штанів і піджачка. Як і всі хлоп’ята, любив гру "Войнушку”, уявивши себе Чапаєвим, дерев’яною шаблюкою рубав біляків – головки маку на клаптику землі мешканців будинку.
У 1940 році пішов у 1 клас. Подальше навчання перервала війна. "Папу Сашу” буквально в перший день війни мобілізували на фронт. На все життя запам’яталося, як восени 1941 року він написав нам, щоб ми приїхали в його військову частину, що стояла в Пулково.
Мати, відважна, рвучка, рішуча, метикувата, вірна дружина, не відкладаючи часу, поїхала на виклик чоловіка, звичайно, взявши і мене з собою. Розбитий, розгойданий трамвай довіз нас до кінцевої зупинки.
Далі, розпитуючи військових, пішли навмання через густий сосновий ліс, де сподівалися зустрітися з батьком. Раптово розпочався артобстріл, снаряди рвалися майже поруч, було чути свист осколків. Ми заховалися за товсте дерево, мама накрила мене собою, шептала молитву...
З-за дерева, як тінь, виринув солдат, і з брутальною лайкою накинувся на матір : " Ты куда дура припёрлась с ребёнком, на фронт!”. Мати, плачучи, пояснила, і солдат з батькової частини привів нас на велику галявину. Тут ми зустрілися з нашим дорогим солдатом. "Папа Саша” пригощав нас дуже смачним солдатським гороховим супом з тушонкою, як зажди був з нами ласкавим.
Він відпросився у командира проводити нас до трамвайної зупинки. Короткий осінній день хилився до вечора. Ми йшли через вівсяне поле, і раптом тато зупинився, зняв з себе натільну сорочку зробивши з неї щось на зразок мішка і на подив матері, почав зривати вже дозрілі зерна вівса : ”Может, милая, и пригодится, кто знает, что ждёт нас в эту зиму, а так можно будет и употребить его в беде! ”
І точно, наче дивися у воду, у страшну блокадну зиму 1942 року ми той овес їли у вигляді "млинчиків”, пропустивши розпарені зерна через м’ясорубку, а потім страждали від болі в шлунку. Запивали чаєм – розтопленим снігом кип’яченим, густо посипали сухарик хлібного сурогата сіллю... Зігрівала буржуйка. На паливо пішли майже всі домашні меблі, які зробив батько Саша (він був гарним столярем).
Не можу не згадати ще один радісний випадок дарований Богом! Якось пізно увечері хтось постукав у шибку, і я без вагань скрикнув : "Це папа Саша!”. Стукав він у мирні дні по -особливому, - от я і розпізнав цей стук. Я кинувся до дверей – на порозі стояв він – наш милий рідний солдат, з речовим мішком за плечима. Мати, нерухома , лежала в ліжку, - підкосив голод. Сльози смутку і радості виповнили холодну кімнату. Батько пояснив: лежав у шпиталі, іде на фронт, тож вмовив комроти – забігти на кілька хвилин до дому. Потім сталося диво – із свого заплічного мішка він, як маг, висипав на стіл усе, що в ньому було: солдатські чорні сухарі, "палений ”цукор, махру, цигарки, мило – увесь свій сухий пайок! Далі явив нам ще одне диво – зняв із себе "теплу” зимову нижню білизну, віддав мамі, щоб зігрілася, а сам пішов у снігову коловерть, в мороз, не думаючи про себе...
У 1942 році, евакуйовані до Сибіру, ми одержали страшну похоронку : батько – сапер, впав на Пулковських висотах, захищаючи місто на Неві. Все життя мама берегла як священну реліквію ту теплу "папину” білизну, окропляючи її гарячими слізьми невгамовної туги.
У Сибіру ми прожили 4 роки, в забутому Богом і людьми селі Долгово Новосибірської області.
Ні електрики, ні радіо, ні магазина... Тримали овець, корову, мали багато картоплі, яка замінила нам хліб. Мати працювала від зорі до зорі (особливо влітку) в колгоспі, а я господарював: збирав урожай картоплі, варив нехитру страву, доїв корову, прибирав, рубав дрова на зиму (а було тоді мені 13 -14 літ).
Одного разу мати прийшла додому раніше, скривавлена, в сльозах. Виявляється, вона по простоті душі щось не так сказала у присутності голови Вінюкова – бабія і жорстокого нелюда, - і той ударив її по голові рукояткою нагана...
Навесні 1946 року з України нам прийшов спецвиклик, і ми нашвидку зібравшись, насушивши 2 мішки картоплі (на всяк випадок, ніби мама знала, що нас чекав новий голод). Ми розпрощалися навіки з Сибіром, з добрими, щирими росіянами, які тепло ставилися до блокадників. Поки не забув. Тут, у Долгово, я навчився грати на балалайці. І не просто бринькав, а грав "вовсю”, обслуговуючи дівочі вечірні гулянки, так звану "улицу”! Допікали кляті комарі, тому обабіч мене сиділи на лавочці дівчата з зеленим віттям і відганяли комах, щоб я міг спокійно грати. Дівчата ходили по витоптаному толку, коли "били дробі” і співали дотепні ластівки – веселі, печальні, про любов ірозлуку, про зраду, про прокляту війну. Від дівчат навчився і я "бити дробі” (в ритм мелодій дрібненько бити закаблуками, приспівуючи).
І дотепер в компанії з рідними і друзями беру в руки балалайку і "наярюю” сибірські ластівки. Тепер, вийшовши на заслужений відпочинок, навчаю грі на цьому дивовижному інтернаціональному інструменті свого внука Ванька, кмітливого, дотепного хлопчика, а свою балалайку заповів йому, щоби грав і згадував свого неспокійного діда...
Отже в травні 1946 року ми приїхали на Україну, в Гайворон – на батьківщину матері. Добиралися до Гайворона "мотузяною”, на відкритій платформі, і на станції Дохно нас обікрали – "мазурики” поцупили два мішки з нашим нехитрим скарбом.
На перших порах нас приютила мамина сестра Василина, а пізніше наші рідні виділили нам частку своєї дільниці, щоб ми могли збудувати якесь житло. Місце було чудове, біля самого Бугу, чути було, особливо вночі, як шумлять брояки. Як ластівки, ми з мамою зліпили з глини "шевченківську халупу”. Мати за все бралася, отже заходилася робити дах. Не вистачало кроков, і вона відважилася піти на млинську дамбу (на "канаву”), обсаджену вербами, щоб зрубати кілька тичок для кроков. А млинський вертухай, клятий "вохра” без попередження став стріляти в той бік, де чувся стук сокири.
А коли почався сезон сльоти осінніх дощів, на моє імпровізоване ліжко, застелене соломою, впала вночі стеля, але Бог мене врятував.
Влітку 1947 року мама підряджалася мастити людям хати і брала мене з собою. Я носив воду, місив в’язкі заміси.
Восени 1946 року пішов учитися в Гайворонську с/ш № 5 в 6 клас. Навчався без особливого ентузіазму, мені весь час хотілося їсти. Мама пекла кукурудзяні малаї, і я на уроці потай відлупував від коржа маленькі шматочки і відправляв до рота.
Шкільна наука давалася легко, але люто ненавидів математику, надто викладача, вредного гагауза, на призвісько Короткий. Тому невдовзі залишив денну школу і до армії (1953р.) навчався в ШРМ-5 – (вечірня школа) і пішов працювати на держмлин, столярував, забезпечував поточний ремонт.
Тоді і почав "писати” , але то були слабенькі, альбомні, епігонські віршики, від яких не залишилося і згадки. З усіх шкільних предметів найбільше любив українську та російську літератури. За думкою викладачів, писав гарні, змістовні твори, які часто, як зразок, "зачитувалися” на уроках.
Моїми вчителями були чудові наставники: Арон Борисович Рєзник, Степан Павлович Власенко, Павло Сапожков, темпераментна і запальна учителька російської мови і літератури, колишня розвідниця, Ольга Олексіївна, яка називала мене тільки "Костенька”...І я віддячував їй взаємною любов’ю – знав її предмет на "відмінно”, не відаючи того, що саме мова, художнє слово, література стануть довічними моїми супутниками, а закоханість у красне письменство, в літературну творчість російських та українських класиків проніс крізь усе життя.
Невипадково я обрав професію філолога: вогонь душі, свою любов до слова натхненно передав своїм учням, які платили мені щирою любов’ю...
Пам’ятаю холодний сумний березень 1953 – "батько народів”, кремлівський узурпатор, жорстокий осетин Коба. Затуркані, залякані люди ридма ридали: як бути без нього? Не знаю чому, але я не плакав, інтуїтивно навіть думав, що прийдуть нові часи, що після смерті рябого кота життя наше життя покращає, що ми не пропадемо, і що буде в нас нормальна народна влада і впадуть кайдани тоталітаризму...
Саме в ті "трагічні” я став солдатом. Служив чесно, ні години не сидів на "губі”. Армія стала для мене прекрасною школою життя. Тут навчився грі на баяні, виступав на сцені (співав і декламував), грав у футбол і в хокей, писав вірші, які публікувала гарнізонна газета "На страже” м. Свердловськ, був членом редколегії армійської стіннівки, "заробив” чесно відпустку додому у 1956 році.
Дні моєї короткої щасливої відпустки стали для мене доленосними, на все життя у моє серце: я познайомився з миловидною, скромною, сором’язливою дівчиною Марійкою, яка жила зі своїм братом і його дружиною на квартирі у моєї тітки Ірини, за 10 кроків від нас. Спасибі тобі, мила матуся, що ти з’єднала нас в щасливий час!
У 1957 році восени ми з нею побралися, і відтоді смачнішого борщу не зварив мені, як вона, про що принагідно я розказую рідним і друзям!
Весілля було скромним і споріднені сім’ї були бідні, і у моєї мами, і у батьків Марії не було за душею ані гроша.
Був гарний день, гарно грала музика, а головне – ми кохали чисто, палко і не придавали особливої уваги деталям, що торкалися матеріальної сторони у нашому повсякденні.
За період нашого подружнього життя я присвятив своїй коханій Марійці багато ліричних віршів, які лягли в основу поетичної збірки, присвяченої дружині, - "Люблю тебе, мій пречудовий світе..”.
Книга поезій "Вибираю тебе” теж присвячена милій дружині.
Моя мила обраниця, люба Марійка подарувала мені дві донечки – Натусю і Танюшку, за що я їй безмежно вдячний...
Після служби у війську, працював теслею на держмлинзаводі і на ГТРЗ – теслею і столяром, (1957 – 1961 роки).
У 1962 році успішно склав вступні екзамени до ОДУ імені Мечникова і став студентом- заочником філологічного факультету. Вчився легко, вузівські предмети давалися без напруги. На курсі викладачі вважали мене за кращого студента, відкрито дивувалися, що "простий робочий” може бути таким ерудитом. До речі, мої колеги звали мене "ходячою енциклопедією”, від чого я ніколи не задирав носа. Так само вважали і мої учні.
Уже з другого курсу я влаштувався на роботу в Солгутівську с/школу, якій віддав 30 літ свого життя, до виходу на пенсію, не продовживши роботу ні на день через неждану підступну хворобу – бронхіальну астму.
Крім посади викладача російської мови та літератури, я був учителем музики, малювання, трудового навчання, керівником учнівської самодіяльності, оформителем наочної настінної агітації, брав найактивнішу участь у створенні ленінського та краєзнавчого музеїв. Відмиваючи руки від фарби, і струшуючи з одягу тирсу, біг на урок, у класи, де мене радо зустрічали мої вихованці, де я не викладав за сухою чиновничою методою, а "горів” і повністю викладався, не заглядаючи, як поганий школяр, у "шпаргалки”. І діти це бачили, і слухали, і непомітно швидко збігали хвилини уроків.
Я ненавидів чеховських футлярних чоловічків, які живуть і тремтять: "Як би погане не трапилось...”
Тому і моя поезія схожа на мене:
Слова шикую, як багнети, гострі,
І грізні, як дев’ятий бурі вал.
Писати влучно й коротко – як постріл,
Щоб кривду і підлоту – наповал!
Пов’язавши свою долю з селом, збудував з дружиною в Солгутово гарний і затишний дім, біля якого завжди багато яскравих квітів, які насаджує без кінця моя дружина. Особливо любила гладіолуси, жоржини, айстру, троянду як частку свого побуту, свого життя.
* * * * *
Після служби у 1957 – 61 роках був тісно зв’язаний з аматорським колективом клубу імені Воровського, де в той час художнім керівником працював прекрасний музикант, гарна, чемна і лагідна людина родом із Солгутова – Дмитро Пилипишин, мій щирий друг, мій акомпаніатор: я співав, і мої виступи користувалися успіхом. Моєю улюбленою піснею був шлягер французького шансоньє Іва Монтана "Листья кружат” – ніжна, спокійна, гарна мелодія, чудові теплі слова про кохання. Цю пісню я заспівав під чудовий акомпанемент Дмитра на своєму вечорі 17. X. 2002 року в РБК м. Гайворона, уже розбитий вщент численними хворобами.
Стояв на сцені, дивився в зал – і сльози застеляли очі. Але я знайшов у собі сили і заспівав:
Листья кружат,
Сад облетает,
Низько к земле клонится дуб.
Слово любви не увядает,
Если оно сорвано с губ...
Того прекрасного ювілейного свята (70-річчя) мені не забути до кінця днів. Було багато друзів, було сказано багато теплих щирих слів, милі посмішки, обійми, рукостискання, сльози радості. Було море квітів. Мені ще ніколи в житті їх так багато не дарували...
Схвильований до глибини душі, я читав присутнім на зустрічі свої вірші, які гаряче сприймалися глядачами. Вечір вела наша шановна Любочка Панченко, блискучий декламатор, добра і мудра жінка, мій щирий друг, за що я їй вельми вдячний. І взагалі я вдячний усім, хто був і залишається незрадливим прихильником моєї поезії, хто завжди був зі мною поруч, морально, а то й матеріально підтримував мене. Згадаймо кілька яскравих імен: М. С. Рябокучма, Л. Г. Панченко, Л. Б. Барановська, В. Г. Незбжицький, Н. В. Земнорій, П. С. Яловенко, Оксана Малиновська, подружжя Наконешних, О. А. Білятинський, Олексій Павличук, Наталія Майданюк, Фідель Сухоніс, І. П. Складаний, А. А. Урбан, С. В. Піддубний, М. М. Байбуз, А. М. Вільчинський, мої численні колишні учні, щирі земляки, люди Гайворонщини, такі, як Євген Дмитращук, Вікторія Вакуленко, Юрій Притуляк, Вадим Зеленюк, поетеса Галина Берізка і багато-багато інших. Усіх їх бачу перед собою, бережу у своїм серці, пишу посвяти, листуюся, зустрічаюся з багатьма із них.
З виходом на пенсію, особливо у 1996 – 2003 роках, багато працюю: пишу нові твори і упорядковую рукописні збірки. Кілька книг архімінімальним накладом спромігся видати, а решта – гарно, любов’ю оформлені рукописи, які, дасть Бог, може, колись стануть книгами... Спонсорів реальних, конкретних не бачу, (спонсори – скнари або брехуни...) "Як про поетів держава не дбає, то не потрібні нікому вони”.
На превеликий жаль мене підкосили важкі хвороби (як я жартома писав, "де не тицьнеш – скрізь у мене все болить...”). Ось уже 7 років я не виходжу з дому ( не носять ноги), живе в мені страх, що поза стінами дому, без догляду Марійки, без ліків зі мною обов’язково трапиться лихо. За всі ці 7 літ двічі був у Гайвороні – на презентації своєї першої книги поезій "Люблю тебе, мій пречудовий світе.” (1997 р.) і на ювілейному творчому вечорі (2002 р.)
Нескінченно радий, коли до мене завітає хтось із найближчих відданих друзів. З цього приводу хочу назвати ім’я милої, скромної щирої людини – Василя Янголенка, який не раз сказав у місцевій газеті про мене своє тепле слово.
З кожним роком вершити свій поетичний труд мені стає все трудніше і трудніше, але я не випускаю своє перо із рук. "Пальці прикипіли до стола, до свого робочого стола, ланцюгом незримим я прикутий...”
Боюся, щоб ці слова не сприйняв читач як браваду, але скажу, що моя незрадлива любов до поетичного слова, до життя, до людей – до рідних і друзів – до свого гарного працелюбного незнищенного народу, до неньки – України, світла віри в її національний дух.
Відродження – ось що подвигає мене щодня ставати до творчої праці, на нелегкий і відповідальний поетичний труд в ім’я Віри, Надії й Любові.
Ось уже 50 років я вірою і правдою служу її величності Музі, про що написав журналіст Олександр Павличку восени 2003 року, я про це так сказав:
Ти музи раб, про це не забувай,
А не жебрак у неї за дверима!