Катерина Іванівна Барановська
Катерина Іванівна Барановська народилась в місті Гайвороні 7 грудня 1956 року, виростала на берегах Південного Бугу. Закінчила факультет журналістики Національного університету імені Т. Г. Шевченка, філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту, працювала вчителькою, кореспондентом газети "Гайворонські вісті", на інших роботах. її твори - лірика, поезія громадянського звучання, патріотичні вірші - нікого не залишають байдужими.
Перша збірка поезій Катерини Барановської "Холодно мріям" побачила світ навесні 1996 року, друга - "Далекі береги" - влітку 2003 року.
Тобі, мій Гайворон
Коли жила в краях,
звідсіль далеких,
Боліло серце від розлук з тобою,
Мій Гайворон,
куди мене лелека
Колись приніс у сповитку з любов`ю.
Дзвенять піснями маминими весни.
І казка супроводжує донині...
Найкраща над тобою вись небесна,
Мій Гайворон,
маленька Батьківщино.
Отут моя вруниться тиха доля,
До всього припадаю я душею.
Так пахне хлібом в нас безкрайнє поле!
Так пахне сонцем світ, немов лілея!
Південний Буг несе прозорі води
І не стомить його вікам ніколи !
Мій вічний, мій натруджений народе
Твоя ми частка, твій достиглий колос.
Рідна мова
Народе мій, навколішки стою
Перед твоєю мовою святою,
Що вижила у ката під п`ятою,
У пеклі можновладців, не в раю.
Ті можновладці нині ще живі,
І, як не дивно, а таки при силі!
І тільки мова, наче ненька сива,
Співа мені пісень на сто жалів.
Хто сало їсть і варенуху п`є,
А замість "добрий день" вам каже: "здрасті!"
О, мій народе, мова - наше щастя,
Спасибі їй, що вижила, що є!
Без неї ми - криниця без води,
Без сонця небо чи без крил пташина.
Загине мова - то й народ загине.
Плекай її, не допускай біди!
Отчий дім
Знову повертаюся з доріг І спішу, лечу, немов на крилах.
Тільки хто ж це вийде на поріг -
Тиша? Смуток?
Втрат болючих крига?
Ти прости мені, мій отчий дім,
Що я тут своїх батьків шукаю.
Думається, раптом татко мій
Із доріг мене стріча в одчаї.
Думається, раптом не біда,
А моя матуся на порозі...
Ще красива, хоч не молода:
Вік їй трішки коси приморозив..
Прибіжу, постукаю в вікно...
Ні, нема! Закон життя залізний.
Господи, чому ж це так дано -
Цінувать тоді, коли вже пізно!
Дві могили. Дві святих зорі,
Де б я не була, мене чекають.
Отчий дім, прости за все мені
І за те, що став для мене плаєм.
Знову повертаюся з доріг,
Прибіжу, постукаю, схилюся...
Матінко, відчините мені?
Таточку!?
З криниченьки нап`юся...
От і все...
Так сонячно!
Так сонячно!
Сади цвітуть.
Так затишно,
Що навіть днів гірких зійшла печать...
І я стою, задивлена і райдужна,
Що хочеться па "Ви" все величать.
- Розквітла яблуне, Ви чим сьогодні марите,
Дорідними плодами чи теплом?
Зозуленько, Ви що про мене знаєте?
Чи накуєте літ мені зо сто?
Навіщо сто? Накуйте четвертину
Та щоб свою знайшла я половину.
Вона блукає в мареві принад,
А я милуюсь, як квітує сад.
Коли мені всміхається весна
Коли мені всміхається весна,
У серці тане найсвятіший спокій,
Зате квітує знову синьоокий
Далекий обрій щастя. Мить ясна!
За тебе звідати готова я
Щоденну каторгу, терзання спрагле.
Чого мені в житті завжди замало -
То це палкої пісні солов`я.
Впиваюсь нею, розтає печаль,
І я на сьомім небі світанковім.
А світ такий прекрасний і казковий,
Цілющий і ворожий, як вода.
По лезу бритви йду щомиті я,
І хто мене у тім переконає,
Що так не треба, коли добре знаю, -
Не в силі інше визнати життя.
Середнього я не стерплю, о ні!
І в сірому ніколи не кохаюсь,
Червоні й чорні кольори єднаю
На чистім полі, білім, наче сніг...
Тернові очі
Мені наснилися твої тернові очі...
Іскристі й теплі, як липнева ніч.
Я так тебе обняти, віриш, хочу,
А ти стоїш.
Усміхнений стоїш.
До тебе йду, а ти розкинув руки,
Мов лебідь білосніжні два крила.
Жовтневий вітер мені в шибку стука,
А я від хвилювання ледь жива.