Легенди про селище міського типу Завалля
«Земля, що дає силу».

робота учня
загальноосвітньої школи І – III ст.
смт. Завалля
Гайворонського р-ну
Віленського Романа

    Чомусь усі поєднують назву нашого селища з проваллям, із завалами, з чимось руйнівним.
    А мені хочеться трохи пофантазувати і уявити, що назва нашого селища пішла від латинського слова «validus», тобто «сила».
    Отже, колись, дуже давно, коли річка Південний Буг ще була судноплавною, темної, грозової ночі до берега прибило уламки човна, А на ранок рибак, що жив у землянці неподалік, знайшов тіло молодого чоловіка. Він був живий, але дуже кволий. Тай не дивно, адже діло було ранньої весни, а він наковтався води; його лихоманило. Рибак відніс чоловіка до своєї землянки. Довго лікував його цілющими травами, що росли на березі річки. Врешті чоловік одужав, і ясного літнього дня вирушив у подорож. Пройшов час. Рибак і думати забув про ту пригоду. Але якось до берега причалив човен, а в ньому він побачив того чоловіка, але вже не самого, а з дружиною. « Ця земля дала мені силу і здоров»я. Тут я народився вдруге. Це щасливий знак. Тому повернувся, щоб оселитися тут і народити дітей. Хочу, щоб вони теж росли здоровими та сильними. Я повернувся за «validus», — сказав чоловік.
    Так утворилося селище, де жили сильні, здорові люди, бо сприяла цьому сама природа, цілюще повітря, річка і родюча земля.

„Мої вихідні і Завалля”

робота
учня 6 класу
Заваллівської ЗОШ
Макаренка Адрія

    Була субота, а це значить. Що сьогодні і завтра багато вільного часу. Уроки можна ще встигнути зробити. Хіба невідомо, що їх роблять в неділю ввечері, а коли не встигаєш, то дописуєш в понеділок раненько. Зрозуміло те, що режим невиправданий. А що зробиш? Ось прийдуть нові вихідні, то от тоді уроки зроблю в п”ятницю, щоб два дні вихідних були вільними. Без уроків. Не без того, щоб мамі допомогти. В магазин сходити, кімнату прибрати, сміття винести, за маленькою сестричкою сходити.
    Отже, була субота, я вийшов надвір, а там уже були мої товариші.
    - Привіт, хлопці,- сказав я
    - Привіт, а м’яча не забув винести? Є? Тоді на шкільний стадіон.
    Коли почали грати у футбол, до нас приєднались ще друзі з інших класів. На стадіоні зіграли багато матчів, захекались, далі грати уже не сила, тож пішли до будинку. А в нашому селищі біля кожного будинку стоси колод – паливо для кожного будинку. Я виліз на складені стоси колод і в якусь мить вілчув, що це небезпечно, що можна дуже сильно травмуватися, але сталось те, що сталось. Дрова з гуркотом розкотились. Хлопці з страху заніміли, а я, отямившись, сказав:
    - Були стоси, а стало завалля.
    - О, я згадав. Нам треба легенду придумати про наше селище Завалля, чому воно так називається, - сказав мій товариш.
    - А для чого придумувати? Коли „поїдуть” у селищі всі складені дрова, то все селище буде завалям. Хіба ні?, - сказав я
    - Звичайно це жарт, а й справді, давайте придумаєм легенду. Хто кращу. Прийдемо додому, запишемо.
    - Давай Андрій, - кажу я до товариша.
    - Придумай щось. Щоб легенда була, і щоб про Завалля
    - А для чого з мене починати, а не з тебе?
    - Бо я старший від тебе на три дні, а старших треба поважати і слухатись.
    - Ну добре. Е-е-е слухай. Не в тридесятому царстві, не в тридев”ятому царстві та государстві, а в цій місцевості жила була одна дівчина і звали її Валентина або просто Валя. Жила вона в невеликій біля Південного Бугу разом зі своїми батьками. Ховалася хатинка серед густих дерев, які скріплювали своїй корінням схили крутих ярів. Тоді, не як тепер, не вирубували дерева. І ось тоді , в той далекий час, київський князь пішов війною на татар, що робили набіги на князівства, грабували і забирали в полон багато людей.
    Відбулась битва, київський князь розбив татарське військо, але князівський син потрапив у полон до хана і татари із залишками свого війська та бранцем, втекли і зупинилися на правому березі Бугу, де зараз пляж. Хан розумів що вибратись без переслідувань на батьківщину йому не вдасться. А, відпустивши князівського сина батькові; йому буде відкрита дорога додому. Але не просто так. Він віддасть князівському посланцеві бранця, якщо посланець відгадає загадки.
    Київський князь зібрав своїх найкмітливіших воїнів і посилав до хана. Кожен із них перепливав Буг, приходив до хана і не міг відповість на жодне запитання. Вони залишались там під вартою. Князь був у пошуках нових сміливців, доки його воїни не зустріли дівчину і привели до князя. Князь розповів про своє горе і дуже благав дівчину допомогти визволити сина. Дівчина погодилась. Вона переплила річку і стала перед шатром хана.
    - Хане, каже вона, я постараюсь відповісти на твої питання, але ти повинен відпустити князівського сина і заарештованих воїнів.
    - Гаразд, качка пливе від берега, а ноги в неї червоні від коліна.
    - Хм, правильно. Слухай другу. Півень вранці розбудив воїна. Скільки потрібно півнів, щоб розбудити сім таких воїнів?
    - Звичайно, тільки одного півня, якщо твої воїни не глухі.
    - Хм, напрочуд і це вірно... Слухай третю. Порахуй скільки буде. Летіла сорока, а за нею сорок
    - Звичайно дві. Вона сорока –дружина, а сорок – її чоловік.
    - Відпустив хан бранців і коли всі щасливо переплили на лівий князівський берег, то князь пустив хану стрілу з запискою, щоб той тікав додому, що його переслідувати не будуть і щоб той і не думав сунути свій татарський ніс в князівські володіння.
    Князь Києва подякував цій дівчинці, обдарував Валентину подарунками і поїхав у Київ. Але там. У той час в князя було дуже багато справ і виникало багато питань, які не могли вирішити його радники. Тоді він посилав гінців за Валею.
    - Куди їдеш?
    - За Валею, за Валю, Заваллю.
    Так і почали називати цю місцевість – Завалля. А щоб не витрачати гінців, Валю забрали в Київ, де вона сатала дружиною князівського сина, а в Завалля приїжджали відпочивати.
    - Добре Андрій може бути й така легенда про назву. А тепер ти, Ян, розповідай.
    - А чого це я?
    - Бо ти старший, а меншим потрібно допомагати.
    - Ну добре, слухайте. На березі Південного Бугу в далекі часи було багато поселень. Люди займалися риболовлею, бо риби було так багато, аж кишіла, що тільки лінвий не ловив. По обох берегах річки були непролазні хащі повні всілякої звірини, також були невеликі ділянки під городи. Усі люди жили в достатку. Молоді юнаки ходили в школи, тут їх навчали мисливству та риболовлі. Було кілька лінивих юнаків, що байдуже ставились до нвачанння, а то навіть прогулювали уроки.
    - Учись не учись, а голодним не будеш, якщо сам щось не вполюєш, то інші тобі дадуть. Проживемо.
    - Ну досить. Я не такі казочки знав ще в дитинстві. Далі ти будеш розповідати, що цих поганих хлопців украв Змій Горинович, що зберуться сміливці з робінгудівською і золотою стрілами під час польоту на великій висоті хлопці підстрелять Змія, він гепнеться на землю і на місці удару з’явиться провалля, завалля та круті яри – саме те місце, де могло утворитися таке селище.
    - А ти яку казку зможеш розповісти, коли моя тобі відома?
    - Розповім щось інше. У 1920 році один учитель із Завалля пішов на полювання. Мабуть дичину він довго не шукав, як тепер. Розстріляв усі патрони, і із пересердя кинув камінець у лисицю. Попав чи не попав, а коли глянув на долоні, вони були чорними. Знайшов він ще кілька таких камінців. І згодом мисливець відіслав їх у Москву. Через деякий час в Завалля приїхала геологічна пошукова партія, яка підтвердила промислові поклади з графіту. Була побудована шахта та збагачувальна фабрика, яка в 1932 році випустила перший графіт.

Легенда мого краю

Робота учениці 6 класу
Заваллівської ЗОШ
Маслій Олександри

    Завалля... рідне селище моє. Я тут народилася, виросла, навчаюсь в школі. Дивлюсь і дивуюсь, чим же воно гарне і привабливе? Чим притягує до себе, заворожує? І пригадала легенду, яку почула від однієї бабці.
    - Ти думаєш, дитино, що наше селище з’явилось не так давно? Помиляєшся. Йому вже понад тисяча років. Про це ще розповідав мій прадід. Уяви собі: степ, скільки око бачить, густі, високі непрохідні зарості ковили, а поряд така чарівна, тиха, широка-широка річка. Вода в ній прозора, чиста, голуба-голуба, як небо. Може вона тоді й не називалась Південну Буг, але існувала.
    Одного ясного літнього дня з’явився тут красень-легінь, високий, стрункий, гарний, що очей не відведеш. Погляд лагідний, усмішка чарівна, а брови-то чорні дуги над синіми очима. Сидить він на вороному коні, вдивляється в далину, а про що думає, ніхто не знає. Тихо-тихо навкруги. Раптом коник ледь-ледь заіржав, повів вухами, затупцював на місці: „що трапилось, брате?”,- запитав вершник. І побачив він тут молоду дівчину, яка дивилася розгублено і сумовито, шукаючи допомоги. „де вона взялася, хто така?” , - здивувся хлопець. Не знайшовши відповіді на своє запитання, попрямував до незнайомки. Та не злякалася, не побігла, тільки зачаровано дивилася на того, хто, на її думку, був посланий Богом, аби вона не загинула, а знайшла своє щастя.
    Якусь мить дивились молоді люди одне на одного і зрозуміли, що сама доля звела їх в цьому безлюдному місці, аби вони стали першими поселенцями благодатного краю.
    Разом збудували курінь з очерету та з інших високих і міцних рослин, почали обробляти землю, ловити рибу, якої тут було сила-силенна , вирощувала все необхідне для життя.
    До них приєдналися інші юнаки та дівчата з гарячими, невгамовними душами, які працювали не покладаючи рук, аби перетворити цілину з багатими природними родовищами в родючий густо населений край.
    Як звали тих перших завалян, я не знаю. Та впевнена, що то були роботящі руки, добрі , розумні голови, яким ми повинні дякувати сьогодні.
    Я слухала легенду, і перед моїми очима стояла та картина, яку словесно намалювала бабуся. І нарекла я своїх героїв іменами – Захар і Валя, з яких утворилося слово „Завалля”.

Пройшли віки, пройшли століття,
Та пам’ять народна жива,
Яке б не було довголіття,
Зустрінуться в ньому дива.

Чи так то було, чи не так, я не знаю,
Та хочеться вірить мені,
(Можливо на це я права не маю)
що давні легенди живуть в наші дні.