фоновое изображение шапки фоновое изображение шапки
 

 

 

Меню сайту

 
 

 
 

Інформація влади

 
 

 
 

Правова допомога

 
 

 
 

Статистика

 
 


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
  Новая страница 3

 Творчість Костянтина Лесьєв-Лесь часть №1

    Як сказав В. Висоцький: "все мы ходим под Богом!”. Все буде так, як він визначить, ні секунди більше, ні секунди менше. Отже, треба цих секунд, цих неповторних миттєвостей життя не рахувати з острахом, а щодня творити до останнього подиху і стуку серця... Бути на Землі Людиною – висока посада, - бути поетом, сином Вітчизни, співцем нашого життя, - ще вищий обов’язок. І я не забуваю про це:

В нестримному розкутім слові
Могутньо, хвилями Дніпра,
Тече Поезія Любові,
До берегів краси й добра.
Несуть поети-прометеї
Палких сердець живий вогонь
Вітчизни-матері своєї
Беруть тепло з її долонь.
Перед тобою, Україно,
Не завиню, не согрішу,
До тебе вірність лебедину
До днів останніх збережу.
Поет К. Лесьєв-Лесь.
с. Солгутово.

15. XII. 2003р.


У кожного свої святині,
Високі символи свої...
Поезія – моя Богиня,
Душі надійна Берегиня!
Я вічний вірний раб її.
К. Лесь

Ненько рідна моя – Україно …

Пісенно- солов’їний краю мій !
Садки у білосніжному цвітінні.
Нехай тебе минає буревій,
Обходять стороною лиха тіні …

Приспів:
Ненько рідна моя – Україно,
Незрівнянна, у світі єдина,
Не зів’януть верба і калина
Твоя доленька буде щаслива
Хай люди посміхаються твої
До соняхів, до сонця й нив
Хай тьохкають коханим солов’ї,
А матері не знають сліз пекучих …
Нехай луна дзвінкий дитячий сміх,
Гучні й хмельні справляються весілля …
Для кожного окремо і для всіх
Будь щедрою земля, як породілля …

Приспів.
1995 р.
***

" Палке бажання”
Так хочу, щоб в гаю калина
Весною рясно зацвіла!
Жадаю мила Україно,
Щоб ти щасливою була.
Червоні кетяги калини
На серце втіху покладуть
Найбільша втіха, Україно, -
Твоя широка світла путь.
Твоє співуче ніжне слово,
Ніким не знищені пісні.
Серпнева тиша вечорова,
Ясна осмута явора –
Як скарб душі, живуть в мені.
Всміхайся вікнами, хатино,
Біліш лелечого крила
Так хочу, мила Україно,
Щоб ти щасливою була !


" Пісне про Гайворон "

( с. Могильне)
День добрий , улюблене місто,
В клечанні зелених садів!
Гудки паровозні врочисто
Вітають труди земляків.
Гудки паровозні
Вітають врочисто
Труди дорогих земляків.
Чолом вам, мої гайворонці,
Хай спокій ваш дім огорта!
Дай Боже, у рідній сторонці
Вам долі на довгі літа …
Дай Боже, дай Боже,
У рідній сторонці
Вам долі на довгі літа
Верба і калина над Бугом
І мрійливий плескіт води …
Неначе на зустріч із другом,
Весь час мене тягне сюди …
Неначе на зустріч,
На зустріч із другом,
Весь час мене тягне сюди.
Красиві сучасні споруди
Прикрасили місто моє
Живуть в ньому лагідні люди
Завзяття і сила в них є.
Живуть в ньому люди,
Хорошії люди,
Завзяття і сила в них є.
Так тепло і хороше стане,
Як юності спогад війне:
Тут дівчину стрів я кохану,
Яка полонила мене …
Тут стрів я кохану,
Таїни не стану,
Яка полонила мене.
Навік полюбив я це місто,
Тут друзі мої і рідня …
До чого чуття мої чисті
Ніхто не зуміє віднять.
Ніхто не зуміє
Чуття мої чисті,
Клянусь, не зуміє, віднять!
1997 рік.

" Ще крила розправить моя Україна "
Живем на Землі, як в епоху останню:
Все рушим безжально – в природі і в думах …
Хоч трохи добрішими , людоньки, станьмо-
І зменшаться полчища злих і байдужих.
Ми що печініги чи дикі ординці,
Щоб все на своєму шляху розтоптати.
Історію не на останній сторінці –
На вічних скрижалях продовжим писати.
Печалять мене людські долі розбиті,
Боюся кривавої бійки – розбрату …
Нам в мирі і злагоді є що робити –
Нащадків ростити і в полі орати.
Засіє господар – сівач свою ниву,
Щоб буйно вона колосилась хлібами …
Позбав лише, доле, нас Божого гніву –
Лишатися й далі чиїмись рабами !
Козацького нашого роду не згубиш –
Не буде йому на землі переводу
Освячені символом Волі – тризубом,
Повернемо втрачену нашу свободу.
Не витечуть води з старого Славути,
Не всохне верба, не зів’яне калина...
З народами світу нам рівними бути,
Ще крила розправить моя Україна!

Рідне слово.
Ліричне воно і величне
Осуда у ньому й хвала.
Вогненне, нестримно- закличне
І влучнен, як гостра стріла ...
Його пронесім гордовито,
В нім силу і втіху знайдім.
Мов-безліч на білому світі,
А рідну – у серце візьмім.
Плекаймо врятовану мову,
Відвіймо полову – сміття!
Вона невмируща основа
Народу, що дав їй життя.
Не змовкне вона, не загине –
Перлина в намисті всіх мов.
За нею – моя Україна,
Моя незрадлива любов ...
1998 рік.

" Рідна мова солов’їна”
Як розлючена красуня втрача свою вроду –
Так без мови, що єднає, немає народу.
Сплюндрували нашу мову безбатченки кляті
Й процвіта безглуздий суржик
В українській хаті.
Мову рідну свої ж люди доведуть до " ручки”.
Вона, бідна, може стати
Гірша, ніж в Сердючки.
Нас лиха карає доля
За яку провину ?
Мо, за те, що забуваєм мову солов’їну ?
За те, може, що забули,
Хто ми й звідки родом,
І не хочем, нерозумні, зватися народом.
Якщо ми, прозрівши раптом,
Не дійдем до тями,
Так і будуть в " зарубіжжі”
Звати нас " хохлами” !
Будуть об нас, як в ряднину,
Ноги витирати ...
Й не розлучиться з журою
Україна – мати ...
Про якусь державу " вільну”
Дзвонимо по світу,
Занедбавши мову крильну,
Ніжну й соковиту!
І барвисту, і багату, материнську мову –
Славу предків невмирущу,
Нації основу!
Мовну суміш потурнацьку –
На смітник негайно!
Рідну мову колискову, як дитя, плекаймо...
Збудить тишу світанкову
Пісня над ланами,
Рідна мово, веселково
Возсіяй над нами!
1998 р.

"Дорога до світла "
Пий мудрість із Господньої криниці
Найвищі в світі –
Божий суд і Власть ...
Не согріши в великому
Й в дрібниці:
Він бачить все –
Й за все тобі воздасть !

Дбай про своє здорове покоління ...
Нестерпне покаяння і гірке ...
Якщо слабке у дерева коріння –
Слабкі гілки, і листячко – таке ...

До вічності – до Божого порогу –
Дійти незаплямованим зумій ...
Якщо до Світла загубив дорогу –
Шукай її в Молитві осяйній !

Складаймо Вірі сонячні хорали,
Добром , Любов’ю Богу послужім
Набуток християнської моралі,
Немов зіницю ока ,
Бережім !
2000 рік.

" Отче наш "
" Отче наш” – молитва перша наша,
Все життя – супутник наш вона,
Як з напоєм життєдійним чаша –
Мудрості бездонна глибина.
Щоб з путі не збитися земної,
Нам її Господь заповідав.
Ця ясна молитва скрізь зі мною,
Я її назавше в серце взяв ...
Отче ! Хай ім’я твоє святиться –
З чистих уст злітають ці слова,
Як з гнізда – в блакить небесну птиця, -
І серця надія зігріва ...
4.02.2002 рік

"Осінні акварелі”.
Осінь розводить свої акварелі -
Пише картину осіннього дня.
В пишній жовтаво-багряній киреї
Жовтень сідлає рудого коня...
Іде неквапом.. Чого поспішати?
Стане на пагорбі, спуститься в яр...
У золотаво-червонії шати
Світ одяга геніальний маляр...
Подив людини – йому в нагороду,
Замилування красою Землі...
Тут на природі, частинка Природи,
Ми забуваєм тривоги й жалі...
Спокій на серці,
Ні сліду печалі.
Нікуди теж поспішати мені.
Осінь погожа в прояснені далі
Їде тюпцем на рудому коні...
Дай тільки, Боже,
Аби не востаннє
Радістю повнила душу мою
Краща полотен усіх Левітана
Осінь у ріднім Прибузькім краю...
1998р.

"Зацвіла акація”
Зацвіла акація
В нашому селі.
У кипінні білому
Бджоли загули.
І, природи рідної
Споконвічний дар,
Понесли у вулики
Золотий нектар.
Білоцвіття пахощі
У повітря ллє.
Де такі акації
Ще на світі є?
У піски солгутівські
Коренем вросло
Це живуче дерево,
Щоб цвіло село.
Ти цвіти, акаціє,
В нашому селі.
Знаєш як це здорово –
Цвісти на землі!
1997 р.

"Вилітають із гнізда ластів’ята”
Дорогі мої хлопці й дівчата!
Вас мені пощастило навчати.
Вчив країні і людям служити,
Дивну мову слов’янську любити.
День прийшов – ви закінчили школу,
Альма-матер свою ясночолу,
І тепер не безклопітні діти, -
Вам рішати, як в світі прожити.
Жити правильно – трудна задача.
Хай вас скрізь супроводить удача,
Чисте й вірне кохання зігріє,
Й заповітні збуваються мрії!
Жити – значить людиною бути.
Стережіться спокуси-отрути,
Обминайте брехливо-зрадливих,
Станьте кращими серед щасливих!
Пронесіть у серцях, дорогенькі,
Образ вашої рідної неньки.
Не спішіть на пусте проміняти
Мудрі батьківські слушні поради...
... З сумом змішане радісне свято:
Вилітають з гнізда ластів’ята,
Щоби з мандрів матусям на втіху
Повертатись під рідную стріху...
Що є – летіть!
Ваша мрія – то крила.
Хай не зраджує юна вам сила,
Не губіть лише напрям в польоті,
Не впадіть на крутім повороті...
Дайте клятву собі, що не ніколи
Не забудете рідної школи.
Де вам знань відкривали дороги
Ваші другі батьки – педагоги.
Їм, невтомним, вклоніться доземно.
Бо ж трудились вони не даремно.
...Сивина, що їм впала на скроні,
Не засмутить вам свята сьогодні.
Танцювати, сміятись, радіти
Сміло можете ви, наші діти.
Лиш ніхто з вас
Не вмітить, не взнає,
Як розлука серця наші крає...
1995 р.

"Учителям.”
Як і в дитинстві, жовтня позолота
Ляга на ліс, на сум пустих полів...
І знов до нас крізь всі земні турботи
Приходить світлий день учителів.
Радію я, що ти живеш на світі,
Учителю, мій добрий, вірний друг.
.... Темніє.
У вікно стукоче вітер.
На зошитах –
Від лампи світлий круг...
І знову шелестітимуть до ночі
Сторінки книг у лагідних руках.
... Нехай наш вік вертатися не хоче, -
Твоє життя – в твоїх випускниках.
Нехай аеродроми і вокзали
Відводять нас від волошкових літ –
Жива в нас пам’ять
Випускного балу,
Бо школа залишає в серці слід.
...Моя вже майже пройдена дорога.
Яка на долю випала мою.
... Біля шкільного знов стою порогу,
Як перед домом матері, стою.
1979 р.

"Пам’яті Василя Стуса”.
Його за слово, як траву скосили
Цинічна влада і судді-кати,
Та саме це йому давало сили
Свій хрест тяжкий за гратами нести.
Він вірив в те, що вистоїть, допоки
Його страшна поглине течія...
Як лицар, впав
В двобої він жорстокім –
Вжалила серце лютая змія...
... На повний зріст піднятись нам не скоро:
Ще у кріпацтві люди і земля...
Але луна на всіх її просторах
Вогненне слово Стуса Василя.
Воно в серця зів’ялі наші стука
І кличе пам’ятати хто ми є...
Домріємо пресвітлу мрію Стуса,
Вкраїні присвятім життя своє!
Як він, на герць з неправдою
Здіймаймось,
Шляхетна і висока в нас мета.
На кращу долю твердо
Сподіваймось –
І в нашу хату радість завіта!
На Стусові не вбиті
Рівняймося: у них він закликав:
"За волю постояти час настав!”
1988 р.


"У майстра руки золоті”
Земляку, народному умільцю, різьбяру і художнику Григорію Пилипишину з нагоди 50-ліття.
Історію землі своєї пише
Митець, якому бог талант дає.
Таких людей у нас чимало є
І серед них –
Григорій Пилипишин.
Тверді у майстра руки й золоті,
У дерево усю вкладає душу.
Бере, наприклад,
Він звичайну грушу –
І ріже те,
Що поміча в житті.
Його різець – чаклун творить дива,
І кожен рух виважується чітко:
В руках опецьок мертвий ожива.
Що це красиво –
Всім, хто бачить, видко.
... Різак і пензель (цим живуть митці)
Григорію дарують творчі злети,
Бо різьбярі – водночас і поети,
І мрійники, вони і мудреці.
Співа душа –
Натхнення мить свята!
Свій дар ясний
Умілець нам дарує
І кожен день прожитий ним не всує,
Бо світ від зла
Врятує красота!
1997 р.

"Не біймося зими...”

(коханій дружині Марії)
Сміюсь і плачу я
Почувши солов’я:
Колись мені,
Як і йому, співалося.
Недуга обійма, та й голосу нема,
Одна непрошена печаль зосталася.
Коли б я довго міг,
В глибінь зіниць твоїх,
Моя єдина, дивитись з ніжністю.
А холодом війне, зігрію я тебе
Своєю чуйністю, своєю вірністю.
Ще в пам’яті вона,
Ота весна хмільна –
Початок нашої земної повісті.
Як ружа, ми цвіли і на землі жили
У сяйві чистої любові й совісті...
Не біймося зими:
Весь вік у парі ми.
У нас тепло душевне не позичене.
А наше все життя – Це двох сердець злиття,
Коханням вінчане, добром заквітчане.
Продовжать нашу путь
Онуки, що ростуть
На радість нам і милим нашим донечкам.
Нехай їм Бог дає усе життя своє
Прожити людяно, прожити сонячно.
1999 р.

"То крилонька мої”

Для матері й коханої –
Всі квіти і пісні.
Слова і цвіт, і музика –
Із серця глибини.
До них стежки збігаються
З усіх земних доріг.
То ними утверждається
Родинний оберіг...
На яворі, у затінку,
Співають солов’ї...
Дружина й сива матінка –
То крилоньки мої...
На них життя тримається,
Вони – його стерно.
Дружина й мила матінка –
Живлющості зерно.
Ним душі засіваються,
Як поле весняне...
На жінці світ тримається,
Із неї починається
Прекрасне все земне.
На яворі, у затінку
Щебечуть солов’ї.
Дружина й сива матінка –
То крилонька мої...
2000 р.

"Мамине серце”
муз. М. Бай буза.
(с. Могильне.)
Молоді ми, як матінка з нами,
І співають в душі солов’ї...
Найпекучіші сльози у мами,
Найвразливіше серце – її.
Наче сонячне сяйво , для мене
Промінь ласки твоєї сія,
Моя ніжна, лагідна нене,
Незгасимая зоре моя.
Не зрівнять ні з якими скарбами
Почуття материнські твої.
Найчутливіше серце – у мами,
Найпекучіші сльози – її.
Будьмо чуйними, справді синами,
Ненькам – кращі пориви свої!
Найпекучіші сльози у мами,
Найчутливіше серце – її.
Молоді ми, як матінка з нами,
І співають в душі солов’ї...
Найпекучіші сльози у мами,
Найчутливіше серце – її.
1997 р.

Якби я знав

Якби я знав,
Що розлучатись треба
Із найдорожчим, що дає земля...
Якби я міг, то прихилив би небо
До вас, матусю, ненечко моя...
Якби я знав, підклав би вчасно руки
Під вашу старість, недуги тяжкі...
Не зміг... Безсилий, плачу від розпуки –
І сльози ті пекучі та гіркі...
Простіть мені мою невдячність, нене,
Так мало теплих слів сказав вам я...
Спасибі вам, що були ви у нене,
Хай буде пухом вам сира земля!
Відчуймо серцем – що то рідна мати,
Яка свята її любов до нас!
І щоб себе по втраті не картати,
Тепло даруймо ненькам повсякчас.
1996 р.

Не забуду.
Не терзай мене, пам’яте, змилуйся,
Відпускай моє серце потроху.
Вчилась мати ходити на милицях
Навесні сорок другого року.
Ми з сестрою
Дивилися злякано:
Ледве-ледве ступала, безсила,
Та світилися очі заплакані –
Піднялася, біда не скосила...
Як у вирі,
Що звався блокадою,
Ми не загинули?
Важко збагнути...
Не знічев’я минуле пригадую –
Хочу велич життя осягнути...
Хай життя наше
Піснею крилиться
І не знають біди
Наші діти –
Не забуду,
Як мати на милицях,
Воскресаючи,
Вчилась ходити...
1981 р.

Через усе життя
В моїй руці – твоя рука,
М’яка, як сон трава...
Моя рука твою стиска,
Кохання жаром обпіка...
І зайві тут слова.
Усе довкруж для нас цвіло,
Шаліли солов’ї.
І мріялось: що б там не було –
Гірким розлукам всім на зло
Не випущу її...
Спішить років стрімка ріка,
Біжить без вороття...
В моїй руці твоя рука
Через усе життя.
1997 р.

Твій погляд, мила,
Як вино сп’янив...
Ні, недаремно я тобою снив,
Не марно, ні,
Я думав лиш про тебе:
Мої збудивши світлі почуття,
Ти щастям опромінила життя –
І більшого, повір, мені не треба.
В твоїх очах я вірність прочитав.
І світ мені, як дивна казка став.
До тебе вік душа не схолодніє.
Щасливий, ревно дякую судьбі,
Передусім, омріяна, тобі,
Моя кохана сонячна надіє
Зі мною ти і навіть у ві сні.
З тобою легко, радісно мені,
Як в неповторну пору ту весняну...
Люблю тебе, як влітку дощ – земля,
Як пісню, що людину окриля,
А в самотині гоїть серця рану.
***
1. Чому в сороки довгий хвіст.
(внуку Ванькові Базану)
Запитав Ванько у діда –
Жвавий і меткий:
"Чом, дідуню, у сороки,
У сороки-білобоки
Довгий хвіст такий?”
Нескладне таке питання.
Не пояснеш – сміх!
Дід замислився на хвильку –
Й пояснив, як міг:
"Стрекотуха звідусюди
Всі плітки, всі пересуди
Й брехеньки пусті
Поназбирує - та й носить
В себе на хвості.”

2. Пече бабуся пироги.
(онукам Костіку і Вані Базанам)
Смачно пахне в затишній оселі –
То пече бабуся пироги,
І до неї збуджені, веселі
Прибігають внуки дорогі.
Посідають в кухні на ослоні,
Де від череня теплом дихне...
На столі в полумиску холоне
Печиво рум’яно-запашне...
Час вже й хлопчаків почастувати:
Вабить їх скоринка золота...
Пиріжками тішаться внучата –
Тиха радість бабусю огорта...
Досхочу смачненького поїли
(Любить всіх бабуся пригостить!)
"Їжте на здоров’я, мої милі,
Добрими й здоровими ростіть...”
... Оченята – вишні загорілись:
Ще й додому печива дала.
...Знали б внуки, як вона втомилась,
Поки пиріжечки ті спекла...
1998 р.
***
1. Дієта.
Лікар хворого оглянув,
Радить пацієнту:
Треба, каже, - вам негайно
Сісти на дієту,
Пацієнт, огрядний дядько,
Що любив поїсти,
Не второпав, що то значить:
На дієту сісти.
Терапевт його терпляче
Почав наставляти:
- Менше, друже, треба м’яса
Жирів уживати.
Їжте фрукти...Можна яйця,
Сирок натщесерце...
Все це в нас у медицині,
Дієтою зветься.
- В курсі діла, - каже дядько,
Гудзик застібає
І вже з дверей кабінету
Лікаря питає:
- А що дієту... як приймати?
Не збагнув одного:
Перед тим, як сісти їсти,
Чи вже після того?
1974 р.
***
2. Оце була любов!

Дізнавшись з книги про любов велику,
Дружина скаржиться своєму чоловіку:
- Оце була любов!
Таку б зустріть людину:
Ту кралю на руках носив він, як дитину!
А ти?
- Що ж я? – відбив удар Микола, -
Я більше ста кіло
Не піднімав ніколи!
1972 р.

Епіграма на "дзвонарів”.
Тих, кого найбільше чути,
За зразок для всіх берем...
Не розумним треба бути,
А невтомним дзвонарем!



***
Я на землі прожити хочу так,
Щоб кликати до творчості й звитяг
За небокраї
Сонячним пеаном.
Крізь терни
І шальних вітрів виття,
Щоб злитися з краплиною життя –
З поезії бездонним
Океаном...
2003 р.
* * *
Усе залишається людям:
Тополі, криниці, садки,
І думка у слові розкутім,
Пісні й поетичні рядки.
Окрилено мрійте,
Дерзайте!
Творіте, живущі,
Добро!
Лиш злим
На поталу не дайте
Моє невгамовне Перо.
2003 р.

ЕКСПРОМТ.
Відлунням дзвонів Великодніх
Зрина наш Дух під синій дах...
Прийдешнє пишемо сьогодні,
Грядуще творимо сьогодні –
В коханні, в праці, у піснях.

У сподіваннях заповітних –
Вперед!
Зміцнім свою ходу!
Вперед, брати, за Долю світлу,
За Україну молоду!

В її міцні і пружні жили
Віллємо кров – густе вино...
Вгорі заклично –
Легкокрило
Тріпоче Волі знамено...

24.03.2003.

ЗВИТЯЖЦІ.
В житті прийшлось їм побувати
І під конем і на коні,
На всім скаку з сідла злітати,
Усім єством своїм пізнати
Криваві більшовицькі дні...

Хто сміло різав Правду-матку
Картав призирством холуїв –
Прислужникам того „порядку”,
Який вбивав, живцем гноїв –

Усім гірка дісталась чаша –
Недолі лютої полин...
Терзала „мудра” влада наша
Тих, що жадали встать з колін.

Щоб щасну долю здобувати,
Радіти сонцесяйним днем –
Прийшлось сміливцям побувати
І на коні і під конем...

Прийшлося лишенька сьорбнути,
Конати в вічній мерзлоті...
Не маєм права забувати,
Хто рвав міцні кайдани-пута,
Хоругви правди ніс святі.

Безправним жить стає все тяжче –
Святої правди не знайдуть.
Виводьте ж нас з пітьми,
Звитяжці,
Вогнем сердець
На світлу путь!

P.S.
Вони прийдуть, я вірю, люди,
Святої Волі добрі дні –
І кожен з нас, спасенних, буде
Не під конем ,
А на коні!
Варіант:
І вічний раб
Нарешті буде
Не під конем,
А на коні!
26.03.2003.

ГАЙВОРОНОЧКА МОЯ...
( пісня)
Де над Бугом кущ калини,
І веселочка сія –
Розцвіла краса-дівчина,
Гайвороночка моя...

Приспів: Гайвороночка кароока
В місті Гайворон живе.
І душа її широка,
Наче плесо річкове.
Душу радістю лоскоче
Стан лебідки, срібний сміх
І такі глибокі очі,
Що втопитись можна в них...

І в негоду зігріває
Вірним серденьком вона,
А танцює чи співає –
Сколихне мене до дна!

В місті ріднім, на роздоллі,
У Прибузькому краю,
Я зустрів, як світлу долю,
Гайвороночку мою.

Приспів: В синь небесну,
В даль манливу
Лине птах –
Сердець злиття...
Гайвороночку вродливу
Покохав на все життя.
Моя мила кароока
В місті сонячнім живе,
І душа її широка –
Наче плесо річкове.
30.03.2003.

ТИХА РІЧЕЧКА ТАШЛИЧКА.
Від часів старих, далеких,
Де гніздилися лелеки
І верба вздовж берегів гнучка, -
Голуба вузенька стрічка,
Тиха річечка Ташличка
В Ташлику нечутно протіка...

На околиці митечка,
Від завулків недалечко,
Річенька струмить, не поспіша.
Береги її клечані
Полюбили ташличани,
Бо вона життя їм прикраша.

Вміють мріяти й кохати,
Веселитись і співати.
Тут в пошані кожен трудівник.
Гречкосії й заводчани,
Гайворонці-ташличани,
Добрі справи ладяться у них...

Винахідливі, веселі
Тут з ‘явились новосели –
І ростуть будинки, як гриби...
Тиха мрійлива Ташличка,
Серцю мила рідна річко,
Путь свою в роках не загуби.

Щирі люди, ташличани,
Хай вам сил і віри стане,
Миру вам і щасної судьби.
31.04.2003.

ДЖЕРЕЛО.
( пісня)
Вийду я за село,
Де дзвінке джерело
Б‘є з-під каменя, спрагу тамує.
І прозоре, як скло, невичерпне, воно
Безкорисливо людям слугує.
Приспів: Спалим злобу, що суне
На нас напролом,
Щоб і слід її чорний зітерся,
Хай людська доброта
Б‘є живим джерелом,
Струменіє від серця до серця.

Не змілій, ждерело,
Суховіям назло!
Хочу бути я схожим на тебе:
Тамувати спішу
Вічну спрагу душі,
Клич зневірених знятися в небо!

Доки житиму тут,
На прекрасній землі,
Під склепінням
Бездонного неба, -
Крізь загати заброд,
Мій незгубний народ,
Струменітиму серцем до тебе!

Приспів: Спалим злобу,
Що суне з пітьми напролом,
Щоб і слід її чорний зітерся!
Хай людська доброта
Б‘є живим джерелом,
Струменіє від серця до серця!
3.04.2003.

БЛИСКУЧИЙ МУЗИКАНТ.
(талановитому співцю, музиканту
і композитору Є.Д-у, с.Хащувате)

Немало щирих друзів є у мене,
Пилає в них вогонь живих сердець.
Пишаюсь: серед них і ти, Євгене,
Яскрава зірка,
Музикант-співець,

Коханець ритмів і подвижник сцени,
Плекаєш ніжно творче ремесло,
Невтомно-полум‘яний
Мій Євгене,
Даруй нам пісню -
Радість і тепло!

Ти невимовне щастя відчуваєш,
Як пісня птахом випурхне з грудей...
І закликаєш всіх,
Коли співаєш –
Кохати вірно й вірити в людей!

Співай!
Хай чисті зеленіють мрії,
Як жита рунь густа після дощу...
Талант не прив‘ядає,
Він світанково-райдужно зоріє...
Щасти ж тобі,
Маестро Дмитращук!
3. 04.2003.

ЗЛОБОДЕННИЙ ЕКСПРОМТ
НАВКОЛО ІРАКСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ.
Під шквал ракетно-бомбовий,
Без схвалення ООН,
Послав наш уряд з помпою –
„Хімічний” батальон.
Кого він захищатиме –
Арабів, сатану –
Який злигався з Штатами?
Кого б це розпитать мені –
Нічого не збагну!
Чому, з якими цілями,
Не думавши, будяк
Самі собі встромили ми,
Та ще й глибоко так!
Зухвалих „янкі” силоньку
Вже трудно зупинить...
То ж хлопців з Зачепилівок
Додому поверніть!
Земля дрижить-хитається –
Що, знову світ здурів?
Надія ж залишається:
Суворо з тих спитається,
Хто кашу заварив!

Навіщо ж нам це лишенько –
Діянь кривавих гидь?!
Де ллються кров і слізоньки –
Нема нам що робить!
6.04.2003.

ЕКСПРОМТ.
От маєм владу!
Так „слугує” людям,
Що незабаром
Знову „бидлом” будем...
Сія гірка нас чаша
Не мине:
Як на заклання
Пастир злий жене...
9.04.2003.

МІНІАТЮРА.

А ну-то ні один не скаже: „Досить!”,
Кому дарунки доленька підносить:
Зажерливість його, як тля листочок, їсть.
.Бери, хапай!Ні з ким лиш не ділись!
(Дивись – не подавись!)

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
НЕВИПРАВНОГО ПЕСИМІСТА.

Я, признатись, вже давно забув,
Коли в мене гарний настрій був.
І, нажаль, уже забув про те,
Що існує в світі щось святе...
Чим живу, і що мене трима,
Як високих поривань нема?
Мабуть, сам себе я ошукав,
Марно сенс життя свого шукав...

Що – поет, себе я ошукав,
Обдурив, що безліч друзів мав,
Що потрібний близьким – набрехав,
Все кудись від себе утікав –
У книжки, у музику, в слова,
В дружбу, що уже не зігріва,
В марки, фотографії, листи,
У смішне бажання „висоти”,
У яку злечу (безкрилий птах!),
В молодість, що станула в роках...
Я бажав того, що не було...
Й так життя, як мить одна, спливло...

„Під завісу” зрозумів я все ж
Те, що сам від себе не втечеш,
І що з тілом предадуть землі
Всі твої тривоги і жалі,
Надто особисте, потайне
В лоно уміщається земне...
І не дивно, що ніхто з живих
Не розкриє таємниць моїх...
9.04.2003.

ВІДЧАЙДУШНІ ВІРШІ.

Все позаду – й не жив неначе
В наш тривожно-жорстокий час.
Хто, померлих згадавши, заплаче,
Хто щось тепле скаже про нас?!
Мабуть, так у людей ведеться:
Не збагнули, невдячні, те,
Що ясною любов‘ю зветься,
В серці вірнім, як квіт, цвіте.
Про сім‘ю і дітей ми дбали,
Як ті бджілки, трудились ми,
Щоб нащадки про нас згадали,
Окропивши цю пам‘ять слізьми.
Як ми внукам своїм раділи,
Щебетали над ними ми,
Щоби ангели їх хранили,
Щоб міцніли духовні сили,
І щоб стали вони людьми.
А тепер, як старі ми й хворі,
Непотрібні вже стали їм.
День ганяють увесь по дворі –
Й не відчинять дверей в мій дім.

Світла радосте, де поділась?
Наче все промайнуло в сні...
Видно, долею так судилось,
Щоб боліла душа мені...
Ми терзання і біль відчули,
Не втамуємо серця щем...
...Та невже ж, щоб про нас забули,
Ми на грішній землі живем?
Ми кохали, розкрито-чулі,
Перед Богом тримали звіт...
Щоб невдячно про нас забули, -
Ми прийшли
В цей жорстокий світ...
9.04.2003.

 

Наш край

Видатні люди краю

Пошук

Наша адреса


26300,
Кіровоградська обл.
 м. Гайворон,
вул. В.Стуса (Кірова), 17
тел. (05254) 2-24-03
E-mail: libgayvoron@i.ua
skype - bibliotekahv
Працюємо:
щоденно, окрім суботи
з 9.00 до 18.00
останній день місяця
 санітарний


текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст