фоновое изображение шапки фоновое изображение шапки
 

 

 

Меню сайту

 
 

 
 

Інформація влади

 
 

 
 

Управління юстиції

 
 

 
 

Статистика

 
 


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
 

робота
учениці 10 класу
Таужненської ЗОШ
Лихенко Т.Д.
„Таузенд” - Таужна

Легенда про с. Таужне

    Колись, давним-давно, прекрасний куточок незайманої природи відвідав один чоловік. Хазяйським оком оглянув місцевість, ніби прицінивсь, прицмокнув язиком і, задоволений побаченим, повернувся додому.
    Місцина дійсно була чудова. Дві річки, ніби два рукави, бігли до одного озера. Навкруги буяло різнотрав'я. В річках і ставках вирувала риба. В високих травах було безліч дичини. Прадавній ліс підковою огинав це райське місце; все було гарне і віковічне. Одне було погано, ніхто цього не бачив і не міг гідно оцінити. Та тривало це не довго. Незабаром з'явилися тут чоловіки, і було їх немало-небагато - тисяча.
    Стали вони до праці. Почали з головного - вибору місця для зведення житла. І закипіла робота. Одні ліс рубали - інші житло будували. Стали рости будинки, як гриби після дощу. Збудували неменше тисячі. Стали чоловіки жити - поживати і життя своє облаштовувати...
    Звичайна історія, та не звичайне те в ній, що кожного ранку і кожного вечора робили перекличку: „Айнс, цвай, драй, фір... таузенд”. Тут що, німці жили? - запитаєте ви. Ні, - відповім я, - німець управляв цим поселенням. Навіщо рахувати людей вранці і ввечері? Та все через те, що незвичайні люди ті були. Всі вони були каторжниками - бунтарями. В яку б в’язницю їх не запроторювали, завжди вони тікали. Ніяка сила не могла їх стримати, ніякі мури не були перепоною до втечі.
    Одного разу цариця Катерина II, прикликала до себе наглядача і дала йому наказ, щоб він зібрав тих непокірних в'язнів докупи і відвіз їх в безлюдне місце на вільне поселення. Зібралося таких в'язнів тисяча.
    Запитав наглядач царицю, яку дасть вона охорону для цих в'язнів. Катерина відповіла на це мудро: «Нехай стережуть один одного. Якщо надумає хто тікати, хай піймають і громадою вирішують, яку кару присудити. Якщо за п'ять років ніхто не втече, підпишу їм «вільну». А щоб сиділося їм тихо на місці, хай працюють і дбають для себе. Я звільняю їх від усяких податків.»
    Цариця, як ніхто інший, розуміла, що ці бунтарі над усе на світі прагнули свободи. От вона і подарувала їм цю омріяну волю.
    І були вони найщасливіші в світі. Тільки вранішні і вечірні переклички нагадували їм про минуле. „Айнс, цвай, драй, фір, фюнф ... таузенд. Харашо, таузенд!” - радощам німця-наглядача не було меж. Раділи і поселенці від того, що їх було тисяча - таузенд. Для всіх найкраще, і наймиліше слово було „таузенд”, бо прирівнювалося до довгоочікуваного „воля”.
    Швидко слово мовиться та не швидко діло робиться. Спочатку житло будували, потім землю обробляли, сіяли, збирали урожай. Ніби і щасливі були, але щастя було якесь однобоке: не лунав дитячий сміх, не вистачало жіночого піклування. Дозволив німець своїм підопічним заводити сім'ї. Невдовзі стали гуляти весілля. Вінчалися у своїй, збудованій своїми руками, церкві. Незабаром і діток своїх хрестити почали тут. Це було вже не поселення, а село, бо мало власну церкву. Кожному селу властиво мати назву. Потрібно було назвати своє. Назвали одноголосно - Таузенд, що в перекладі з німецької означає тисяча. Стало населення зростати. Дівчата охоче йшли заміж за каторжників, бо за вільним чоловіком жінка також ставала вільною. Пройшло п’ять років. Цариця дотримала свого слова і підписала всім жителям села Таузен «вільну». Ішли роки, і назва села з часом дещо змінилась. Стали село називати Таужне. Але назавжди в серцях людей збереглась любов до життя, свободи, праці. За часи існування нашого села тут не було пана і кріпаків. Всі люди були вільними і мали власну землю. Діти мали можливість навчатися в земській церковно - приходській школі безкоштовно. Отже, навчатись мали змогу діти бідних і багатих. Наші люди завжди були до роботи завзяті. В усій окрузі мали найбільше землі...

Булавки” і „калічани”

    Здавна люди оселялися біля води. В нашому селі є дві річки, які беруть свій початок з джерел і течуть з півночі на південь, поділяючи село на три частини. Впадають в ставок. А далі прямує одна річка аж до повноводнішої Синиці.
    Розкинулося село з півночі на південь на одинадцять кілометрів. Через село проходить шлях, по якому колись чумаки їздили в Крим по сіль. І по цей день ця дорога, яка ділить наше село на дві половини, є дуже важливою. Нею прямують автобуси до Києва, Одеси, Кіровограду, Херсону, Миколаєва, Вінниці, Чернігова, Умані, Очакова, Хмельницька, Котовська та до інших районних центрів.
    Любов до свободи і відстоювання своїх прав завжди було в крові вольнолюбивих людей. Відстоювали своє право наші люди не кулаками , а булавами. Були тут свої звичаї. Коли парубок з одного кутка ішов до дівчини на другий куток, то мусив ставити хлопцям доброго могорича, щоб дозволили йому зустрічатися з дівчиною, а якщо не погоджувався він на таку пропозицію, то обов’язково його били булавами. Коли били, то могли і покалічити. Так склалося, що в північній стороні села жили сильніші люди і завжди били і калічили тих хлопців і чоловіків, які жили в південній частині. Слабших стали називати калічанами, а частину села, де вони проживали - калічівка. Сильна половина стала називатися «булавки». Слава про сильних людей йшла далеко за межі села і району. Були вони дуже хлібосольними. Якщо кликали гостей до хати, відмовлятися не годилося: битимуть за неповагу до господаря.
    Коли пригощали чаркою, треба було пити; не питимеш - знов будуть бити за те, що не поважають хату. Коли вже пили багато, без міри, то також били, щоб знали міру. Коли господиня подавала до столу страви, треба було куштувати, а не сидіти склавши руки, бо могли побити за те , що не шанували господиню. Давно те все минуло, вже встигло стати легендою, яку переказують з покоління в покоління, обов’язково в кінці підкреслюючи: тож коли кличуть до хати, обов'язково зайдіть, бо можуть бити; коли наливають чарку, обов'язково пийте, хоч пригубіть, а найголовніше - в усьому знайте міру і не забувайте дякувати. Тож і ми вас запрошуємо до нашого села. Не бійтеся, ніхто тут нікого не б'є, але головне правило залишається в селі — поважайте людей і в усьому знайте міру. Слава про людей з булавою надійно закріпилася за жителями села. Коли почують, що ви родом з Тужного, обов’язково додадуть: «Це - булавки!»
    Ми пишаємося своїм селом і своїми людьми – дружними і працьовитими. Все вони роблять гарно, на совість: будинки будують, хліб вирощують, дітей виховують і душевно відпочивають.

* * *

    Скільки знають наші люди пісень! Жодне свято не обходиться без пісні. А вийдіть в поле, подивіться і послухайте, як працюють люди: з завзяттям, з любов'ю, з піснею, яка ллється від серця, від душі. Співають то журливу - про мамине серце, яке за сина болить, то жартівливо-повчальну - про молоду дружину, яка не вміє ні зварити, ні спекти, то ліричну - про вірне кохання. Ось одна з пісень про наше село.
                Ніжно полями й шелестом вітру
                Ти обігріте, наше село;
                Пісню про тебе ми заспіваєм
                Так, щоб по всьому світу гуло.
                Пісню про тебе ми заспіваєм
                Про твою ніжну і світлу красу;
                Кожен від тебе коли від'їжджає,
                Каже: «Село я у серці несу».
                Кожен від тебе коли від'їжджає,
                Він пам’ята своїх добрих людей.
                Ти розцвітаєш, Таужно мила,
                І зустрічаєш свій завтрашній день.
                Ти розцвітаєш, Таужно мила -
                Чом не співати веселих пісень!
                Пісня, мов пташка, з уст вилітає
                Про таужненців славу несе.
    Славиться наше село своїми героями. З великою мужністю і героїзмом вони боронили нашу Батьківщину від німецько-фашистських окупантів. Двох воїнів нагородили Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу - це Павленко Василь Ількович та Гаджаман Арсень. Багато чоловіків загинули в боях з окупантами. Слава нашим захисникам, для яких воля була дорожча за власне життя. В той час, коли чоловіки визволяли нашу землю, жінки працювали біля землі, не покладаючи рук, щоб забезпечити продовольством фронт і населення країни. Повернулися чоловіки з війни додому з перемогою, і радісно було на душі від того, що величезний тягар, який ліг на плечі жінок, не зламав їх. Тільки віра в перемогу і обов'язок перед Батьківщиною давали їм сили працювати по двадцять дві години на добу протягом чотирьох років, щоб встигнути впору посіяти, вчасно обробити, за погоди зібрати врожай, впоратися до морозів, щоб не було соромно дивитися в очі своїм батькам, братам, чоловікам, які покладали на них велику надію.
    Мій дідусь, Ходак Григорій, був першим трактористом в районі. За старанну роботу, перевиконання норм виробітку і за відмінне обслуговування техніки район передав трактор ЧТЗ в село Таужне. Потім, коли настала Велика Вітчизняна війна, мій прадідусь та його помічник Соколик Герасим закопали свій трактор в лісі, щоб не дістався фашистам. Після відступу окупантів дідусь відкопав трактора, і це було величезною допомогою як для села, так і для Гайворонського і Ульяновського районів.
    Мій дідусь дуже любив землю і любив на ній працювати. Він завжди був переможцем соціалістичної праці. За свій доблесний труд отримав багато нагород. Неодноразово як передовика виробництва його посилали на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства в Москву. Сам Микита Сергійович Хрущов, тодішній генеральний секретар ЦК КПРС, вручав нагороди моєму дідусеві. Трудились наші односельці дуже гарно. Колгосп мав прибутків більш, як два мільйони. Орденом Леніна нагороджені Хитрук Валентина, Скрипник Олександра. Багато односельців нагороджені іншими орденами і медалями.
    Отже, самим ставленням до праці вимірювалося, чого варта людина. Недарма найбільша кількість українських приказок присвячена саме цій темі: «Як дбаєш, так і маєш», « Хто пізно встає, в того хліба не стає» тощо.
    Вправні, досить кмітливі, здібні до сприйняття нового — такими були і є наші односельці. У їхніх легендах і справах рук їхніх живе душа українського народу - чутлива, лірична, талановита, сповнена любові до навколишнього світу.

* * *

 

Наш край

Видатні люди краю

Пошук

Наша адреса


26300,
Кіровоградська обл.
 м. Гайворон,
вул. В.Стуса (Кірова), 17
тел. (05254) 2-24-03
E-mail: libgayvoron@i.ua
skype - bibliotekahv
Працюємо:
щоденно, окрім суботи
з 9.00 до 18.00
останній день місяця
 санітарний


текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст