СЕЛО СОЛОМІЯ

    Виникло наше село в другій половині XVIII століття.
    З друкованих довідників ми можемо дізнатися мало, лише те, що воно підпорядковане Солгутівській сільській раді з порядковим номером 160 серед сіл Кіровоградщини.
НАЗВА СЕЛА походить від імені дружини графа Машинського, Соломії. Вона заселила село селянами-кріпаками, в основному, з навколишніх сіл: Вустя, Лугове та інших сучасного Бершадського району Вінницької області. В той час село Соломія належало до Вустянської волості Ольгопільського повіту Кам`янець-Подільської губернії. В цих селах і нині живуть жителі, які мають прізвища, характерні для села Соломії: Фещуки, Войтовські та інші. Мій батько, Фещук Пилип Васильович, розповідав, що він з матір`ю в молодості до 1920 року їздили кіньми в с.Вустя до своїх родичів погостювати.
    Старожили розповідають, що графиня хотіла заснувати тут село за зразком міста. Мабуть, тому вулиці в селі рівні, прямі, немов міські квартали, що чітко видно з висоти, наприклад, з літака. Ця легенда записана з розповідей старшого покоління.
    Кореспондент газети «Кіровоградська правда» Микола Цибульський відвідав село Соломію, милувався його красою і зацікавився назвою села. Біля Соломіївського млина йому розповів старий мірошник про те, що дочка всесильного магната графа Потоцького самотньо жила у своєму невеличкому палаці в верхній частині села ( наприкінці городу Гордієнків навпроти хати Василя Берловського). Цей палац, мабуть, був розібраний, коли було побудовано новий панський будинок, в якому пізніше розміщувалася стара сільська школа.
Фелікс Потоцький розгнівався на свою позашлюбну доньку Соломію за те, що вона не злюбила свою мачуху Софію, яка була майже її ровесницею, і за відмову дочки вийти заміж за батькового друга. Тут, у селі, Соломія часто навідувалася до млина, проводила свій час у розмовах з людьми, що приїздили сюди. Та ще більше вона сумувала за тим, що пороги носять ім`я Адама Міцкевича, про яке в селі, мабуть ніхто не знає.
    Кореспондента зацікавила доля Соломії, доньки Потоцького. Отже, він вирішив ще раз відвідати м.Умань і парк «Софіївку». Можна було б приєднатися до відвідувачів разом з екскурсоводом, але кореспондент вирішив за краще відшукати досвідченого гіда. Літній історик Ксаверій Петрович Любарський розповів М. Цибульському про роки життя Потоцьких, пов`язані з нашим краєм. Потоцький, генерал артилерії, дружив з полководцем Суворовим і побував у нашому обласному центрі, тодішньому Єлисаветграді. Потоцький, 42-річний батько одинадцяти дітей, побачив Софію і закохався в неї, але вона вже була дружиною Йосипа Вітта, Кам`янець-Подільського коменданта, і матір`ю двох синів. Друга дружина Потоцького, Юзефіна, поскаржилася цариці Катерині II на свою суперницю. Імператриця своїм іменним указом засудила Софію до ув`язнення у монастир. Та хитра гречанка вчасно втекла за кордон. Слідом за нею поїхав і Потоцький. Тоді Юзефіна поскаржилася Суворову. Полководець написав своєму генералові таке:
    « Отошлите Вы Виттиху мужу в степи, а сами возвращайтесь сюда, потому что любовь - это глупость, когда есть одиннадцать душ детей и уже таких взрослых ».
Як пояснив К.П. Любарський, Соломія була позашлюбною дочкою графа, але виховувалася разом з його дітьми. Перед своєю зустріччю з Софією Потоцький уже видав заміж п`ять своїх дочок, але 16-річна Софія навідріз відмовилася від такої участі. Граф не став її силувати, бо знав, що ще підлітком Соломія була закохана в його друга - капітана, інженера артилерії Леона де Метцеля, майбутнього творця Софіівського парку. Цей чоловік відзначався вродою, освіченістю і культурою. Мабуть, він був не байдужим до дівчини, але уже встиг одружитися. Очевидно Потоцький поставився з повагою до дочки, вирядивши її в невеличкий маєток, який став називатися її іменем. Це, мабуть, було необхідним, бо Леон бував часто в домі Потоцьких, іноді безвиїздно там жив, то навіщо було ятрити доччине серце ? До того ж Софія недолюблювала Соломію, особливо після того, як у Потоцьких побував відомий польський поет Стефан Трембецький і захопився красою Соломії.
    Фелікс Потоцький помер на 54 році життя в 1805 році. А Соломія до цього вже сім років жила самотньо в селі, невідомо на що вона надіялася. Але після трагічної кончини Леона де Метцеля вона в тридцятирічному віці вийшла заміж за Солгутівського поміщика Машинського, який давно домагався її руки.
- А як же Адам Міцкевич ? Чи був він у цих краях ? - запитав я.
- Може й був, а, може, й ні, - розвів руками оповідач, - бо навіть у тому, що я Вам за достовірне видав, лише частина правди, а решта здогадки й легенди.
    Про ці легенди і походження назви села Соломія, мабуть можна упевнитися, побувавши в м. Кам`янець-Подільському, може в архівах щось знайдеться про цю історію.
    ПАНСЬКІ СПОРУДИ. Село почало заселятися з північно-західної окраїни на стику дороги до млина та вулиці Леніна, там, де нині стоїть кам`яний хрест з розп`яттям біля Гелетової криниці. Оселі будувалися тут тому, що протікала джерельна вода, придатна для споживання, а витікала вона з поверхні городів під вербами. Пізніше тут буде викопана криниця.
Вулиця, що спускається від сучасного цвинтаря до Бугу, не була заселена повністю.
    Для захоронення людей місце для кладовища було вибрано в полі, де воно й тепер знаходиться. Пізніше староста села організував людей і вони обгородили це місце камінням. Поруч з ним йшла дорога до села Солгутово, що звязувала два села.
    Тут раніше водилися вовки. Мій батько розповідав, що одного разу моя бабка йшла до своєї дочки, моєї матері, з Солгутово до Соломії - по цій дорозі. Несподівано вона побачила, як назустріч їй вибіг вовк. Бабка злякалася, лягла на дорозі, накинула на себе свиту. Вовк підбіг до неї, понюхав, помочився на неї і побіг далі. Через деякий час бабка отямилася з жаху, підвелася і повільно пішла далі. Коли вона зайшла в село, собаки почали на неї гавкати, відчувши запах сечі вовка. В той час в селі не було вогнепальної зброї, щоб хоч полякати вовків.
    На пагорбі, в південно-західній частині села, в 70-х роках XIX століття містився одноповерховий панський будинок з кам`яними стінами і залізним дахом. Цей будинок належав графові Березовському. Пізніше він був відданий разом з усадьбою в аренду панові Цибулевському, який в свою чергу передав його в оренду панові Карачевському.
    Панський будинок мав 8 кімнат, з`єднаних між собою коридором, в них одиннадцять великих вікон, що закривалися дерев`яними віконницями з залізними штабами. В кімнати вели п`ятнадцять філянкових дверей. Одна кімната, найбільша, призначена для всіляких урочистостей. Підлога в ній зроблена з дубового дерева. Вхід до цієї кімнати подвійний: з коридору і з бетонного майданчику з двору, оповитого з двох сторін диким виноградом. Поруч росла велика липа, а за бузковою алеєю - п`ять каштанів. З південної сторони будинку прибудована глинобитна кухня з піччю і кладовою. Цю кухню пізніше розвалили під час розбудови приміщення школи.
    Панська садиба займала щонайменше три гектари землі. Навколо неї росли фруктовий сад, бузкові алеї, декоративні дерева: липи, каштани, акції, клени.
В південно-західній частині пагорбка ріс панський сад, західніше розташовувалися невеличкий ставок, гуральня, які в 1902 році були зруйновані: ставок розпустили, гуральню розграбували по невідомій причині.
    На захід від будинку, через дорогу, де тепер колгоспний склад і критий тік, знаходилася панська ферма, фільварок: кам`яні конюшні, корівник, воловня. Всі ці приміщення були розібрані селянами, сад вирубано ними в 1918 році.
    Жилий будинок і хлів біля нього збереглися не розібраними, залишеними для села,(для школи, як це сталося пізніше).
    Панська садиба була огороджена з двох сторін високим штахетним парканом і сягала вниз до річечки, що витікала з джерела на хуторі, який в той час був не заселений. Над річечкою росли верби, а на схилах - панський сад, фруктові дерева: яблуні, груші, вишні, ліщина.
    Ближче до села від панського будинку зі сходу на захід йшла дорога, що єднала наше село з селами Вільшанка (ліва сторона) і Косіївка (права сторона) сучасного села Котовки. На заході, край села ця дорога роздвоювалася: одна з них вела на Котовку, друга - в Солгутове. Дорога ж, що йшла на схід, вела до Казавчина та Хащуватого, яке в той час нагадувало містечко. Зі східної сторони панської садиби будівель не було, вони з`явилися лише після 1918 року, як і будинки на хуторах. Після 1918 року селянам роздавали тут землю під забудови житла. Першою на східній частині села від панського будинку поселилася сім`я Клімкіна Тимофія, що прибула з Калуги (Російська Федерація).
    В центрі села, біля дороги, що веде з Котовки і Солгутово до Хащуватого, були побудовані корчма і заїзд. Тепер тут знаходиться сільський будинок культури. Мабуть, по цій дорозі проходили каравани з Вінничини через Бершадь на Саврань і далі - на Одесу. Хащувате в той час було містечком, заселеним в основному єврейським населенням, яке займалося ремеслом і торгівлею.
    КУЛЬТОВІ СПОРУДИ. В нашому селі церкви не було до 1900 року. Село належало до Солгутовського церковного приходу. Церква в с.Соломії побудована в 1900 роках у вигляді дерев`яної споруди.
    Територія цвинтаря біля церкви була поділена на дві частини. Одна з них, що біля церкви, була огороджена кам`яним муром, зацементованим і критим бляхою, пофарбованим в зелений колір. На цій території проводилися також урочистості, наприклад, в день пасхи та інші.
    При вході в ворота цвинтаря, за рішенням Ольгопільського земства в 1912 році, з правої сторони побудоване двоповерхове приміщення школи: дві класні кімнати і квартири для вчителів. Через поганий технічний нагляд за будівництвом за декілька років будинок почав валитися і був розібраний.
    В той час навчання проводилося в двох сільських хатах до 1920 року.
    На другій половині цвинтаря хоронили покійників. З двох сторін ця половина була окопана ровом.
    В 1934 році з церкви зняли дзвони, зробили з неї клуб, але в нього ніхто не йшов, тому в 1935 році її розібрали, а каміння з тину правління сільської ради продало в с.Бандурово. Головою сільської ради в той час був Маринюк, житель села Козавчина.
    Біля старого цвинтаря на полі з правої сторони є «білий яр», названий так тому, що в ньому добували білу глину для побілки будівель. Глину добували так: землекоп копав яму, з неї вибирав глину у відро, за що брав гроші. Люди висипали глину в мішки чи на вози і везли її додому. Сюди приїзджали за глиною також селяни з навколишніх сіл.
На стику вулиць Леніна (другої від р.Буг) та тієї, що спускається від кладовища до млина, встановлено хреста з розп`яттям на гранітній плиті - в честь заснування села чи то викопаної криниці, а, може, як дороговказ для людей, що приїзджали з далеких сіл за 30-35 кілометрів молоти зерно до млинів, в той час побудованих лише на воді.
Біля хреста на вулиці за 40-50 метрів був видолинок, майже завжди в ньому «красувалося» болото. В засушливе літо болото висихало, а взимку замерзало. Це місце прозвали в селі «озером». Тут зимою хлопці забивали в лід лома, на нього накладали колесо з воза, до якого прив`язували жердину, а до її кінця - саночки. На санки садовили дівчат або ж лягав хлопець. Жердинами хлопці крутили колесо, санки мчали по колу. Так розважалася молодь!
    Влітку через це болото люди проїзджали возами, щоб не обминати його іншою вулицею, коли їхали до млина.
    В нашому селі жили також фізично міцні люди. Так, на горі села, що за річечкою Млинок, у 90-х роках минулого століття жив дядько Корній. Якось з його хліва вибіг дворічний бик. Дядько схопив бика руками за роги, щоб зупинити його, але роги залишилися в його руках, а бик побіг далі ревучи від болю. Дядько сказав:
- От злидня, ще й силу має!
    Такими ж бичками він віз до млина молоти зерно. Доїхав до озера і там загруз. Бички не змогли витягнути воза з болота. Тоді дядько засукав рукава і свої білі штани, впрягся сам у ярмо, промовив: «Навіщо скотину мучити». І витяг підводу з болота. Взяв з воза соломи, витер ноги від болота, запріг бички в ярмо і поїхав далі.
На західній окраїні села над Бугом жив дядько Ілько, прозваний «камінним» за те, що він огородив свою садибу кам`яними плитами від берега Бугу і вздовж дороги, що вела до млина. Це було на початку нашого століття. Для цієї огорожі він влітку в скалах біля верхніх порогів виважував кам`яні плити, клав їх на каміння, а зимою висовував на сани, запряжені волами, і віз їх додому. Там скидав і робив мур. Каміння траплялося вагою більше півтонни. Однієї ночі хлопці жартома повалили частину муру. Дядько Ілько розвідав імена парубків і примусив їх знову скласти огорожу такою, якою вона була раніше. Але четверо міцних здорованів були безсилі відновити огорожу в попередньому вигляді. За умовою з господарем вони змушені були поставити доброго могорича за те, що господар сам знову складе цей мур таким, яким він був раніше. Мур був відновлений за такий могорич!
    Мій дід по матері, Максим Тімановський, родом з Соломії, одружився в селі Солгутове. Працював у пана лісником у лісі поруч з дорогою, яка з`єднує Хащувате з селом Бандурове - на Соломіївському перехресті. З лівої сторони цієї дороги вимурована криниця, біля якої ріс ліс, невідомо скільки гектарів. Панич цей ліс вирубав в 1905 році, розпродав його. Тепер там орне поле.
Цікава слідуюча статистика, ( згідно з «Трудами Подольского эпархиального историко-статистического комитета», Каменец-Подольский, 1901, выпуск 9, стр.809):
на 1 січня 1872 року в с.Соломії було 372 двори з населенням 892 чоловіки, які займалися землеробством. Хати їхні, як і інші будівлі, були вкриті соломою, лише на млинах та на дев`яти хатах покрівля була залізною, на трьох хатах - інтерніт.

ВІД РЕВОЛЮЦІЇ ДО ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ.

    Під час революції 1918 року пан Карачевський розпродав усю тяглову силу і реманент селянам. Сам він утік в Ольгопіль, там купив собі будинок.Будинок, усадьба і 450 гектарів орної землі, що раніше належали панові Карачевському, перейшли до рук сільської общини.
    З встановленням радянської влади першим головою сільради обрано Ковбасюка Григора Прокоповича, пізніше - Вашецю Івана Сергійовича(до 1921 року), потім - Кулинича Степана Пилиповича.
    У 1926 році був проведений Всесоюзний перепис населення. Ось деякі підсумки демографічного розподілу по Первомайському округу, Хащуватського району:
Назва села КількістьГосподарств Населення За національністю
    В селі Соломія, крім українців, жила сім`я російської національності, їх прозивали «кацапами»:Клімкін Тимофій, його дружина Марія та їхні діти: Микола, Маша, Михайло, Настя, Ніна. Клімкіни були чинбарями. На даху їхньої хати були прибиті роги барана - знак чинбарства.
    До революції 98% жителів села були неписьменними, не було жодного жителя з середньою або вищою освітою. В двох класах навчалися по 10-12 учнів, навчав їх один учитель.
В 1920 році в панському будинку відкрито чотирикласну школу з двома класними кімнатами. Навчання проводилося у дві зміни. В 1933-34 роках відкрито ще два класи в сільських хатах розкуркулених господарів: Речіцького Якова та Солом`янчука Якова.
Директорами школи були:
в 1926-1930 роках - Кругляк...
в 1931-1932 роках - Чернявський Яків Ополонович,
в 1933 р. - Тодоренко Йосип Денисович,
в 1934-1935рр. - Мельник Олександр Харитонович.
В 1936 році панські кімнати було переобладнано під чотири класні кімнати. Навчалися діти у дві зміни. Директорами школи працювали:
з 1936 р. Радованська Клавдія Максимівна,
з 1937 року - Щукін Пантелей Пантелейович,
з 1939 року - Затворніцький Василь Дем`янович.
    До 1936 року в селі державної медичної допомоги не було. Жила бабка Мар`яниха Гриньковська, яка вправляла вивихи, лікувала переломи. Пологи ж приймала бабка Макариха, дружина Ковбасюка Макара. Ще жив «фельдшер», Науменко Карпо, який умів ставити банки, робити натирання. До лікаря потрібно було їхати у Піщану, що за 40 кілометрів від села (нині це райцентр Одеської області).
    В 1938 році в селі Соломія відкрито медичний пункт в хаті «буржуя» біля місточка, де річечка «хутірська» впадає у річечку «Млинок». Першою завідуючою медпункту була Трахманенко Марія, пізніше це місце зайняв Сольський Франц Йосипович.
    До 1932 року районним цетром було Хащувате, воно іменувалося містечком і мало дві сільські ради: українську та єврейську. Тут, за рішенням земства в 1913-1915 роках побудовано одноповерховий будинок лікарні, в 1914 році - початкову школу.
    Основними розвагами в селі були вечорниці для сільської молоді, відвідування церкви та ще гойдалка у Ковбасюка Макара. Він зробив гойдалку у себе біля хати. У святкові дні сюди приходили хлопці і дівчата. За певну плату господарю вони каталися. Взимку молодь виходила до Бугу кататися на ковзанах чи просто на підошвах взуття. Ще брали санки, на які сідали хлопці з дівчатами по 2-3 особи і спускалися з гори в Антоньово чи в своєму селі, в будні дні молодь допомагала батькам по господарству.
    На період 1923 року в селі нараховувалося 353 господарства, 1310 жителів, яким належало 1067 гектарів землі.
    У 1926 році в селі створено комсомольський осередок. Першими комсомольцями були: Яніцький Василь Янкович, Годинюк Юхим Гнатович, Фещук Павло Пилипович, Кондратюк Дмитро Якович, Гриньковський Прокіп Ульянович, Смирнов Василь Євгенович.
    Першим секретарем комсомольського осередку був Гриньковський Прокіп Ульянович.
    Фещук Павло Пилипович закінчив чотири класи початкової школи в своєму селі, продовжив навчання в Могильнянській семирічній школі, після чого працював продавцем у магазині свого села. Його обрано секретарем комсомольського осередку на період 1928-1929 років. У 1930 році Хащуватський райком комсомолу направив його на навчання до Уманського педагогічного інституту, який він закінчив у 1933 році. Це був перший житель нашого села, який здобув вищу освіту і перший учитель, виходець з нашого села. Після закінчення інституту він працював учителем у школах Уманського району та в Вінницькій області.
    У 1928 році кілька селян об`єдналися в колективне господарство під назвою «Союз весела нива». Першими членами «Союзу» були: Пасека Петро Ларіонович, Недорода Яків Данилович, Фещук Григір Павлович, Лещенко Ісак Каленьович. Тяглову силу отримували з кінної станції, що знаходилася в селі Могильному.Весною 1930 року з добровільного товариства «Союз весела нива» створено колгосп під назвою «Гуртова праця». Першим головою колгоспу обрано Настенка Павла Дем`яновича, головним бухгалтером працював Лещенко Ісак Каленьович, головою сільської ради - Годинюк Юхим Гнатович. Його батька розкуркулили за те, що він не хотів «добровільно» вступати в колгосп, хоч мав двох добрих коней, свиней, корову; землю вони обробляли своєю сім`єю. В той час в колгосп намагалися «добровільно» залучити всіх селян, крім куркулів.
    У нашому селі куркулів не було, всі селяни самі обробляли свою землю, не користувалися найманою працею. Жили бідні і середні селяни. Тих, хто не хотів «добровільно » вступати в колгосп, називали «куркулями» і розкуркулювали в основному селян-середняків. Після 1918 року проведено розподіл панської землі між селянами, в селі з`явилося багато селян-середняків. Отримавши землю, вони не лінилися працювати на ній, придбали худобу, реманент, стали самостійними господарями. Аж тут вимагають усе це здати в колгосп безкоштовно і йти працювати разом з тими, хто нічого не здавав та ще й лінується, не хоче працювати. Такі люди були й тоді: вступали в колгосп, не маючи ніякої тяглової сили, знарядь праці. Розкуркулюючи, селян виганяли з хатів, в їх хатах відкривали школи, дитячі ясла, кімнати ліквідації неписьменності (лікнепу). Хатнє майно, стільці, столи, лавки, шафи конфіскували і звозили в сільську раду чи контору колгоспу, в клуб, або ж роздавали членам комітету, які здійснювали розкуркулювання. Це їм було «преміальною» винагородою. Через декілька років "кулакам” або їхнім дітям ці хати повернули, коли вони, нарешті, вступили в колгосп.
    Такими куркулями були визнані селяни: Лещенко Карпо, Баранець Володимир, Солом`янчук Яків, Недорода Артем, Речіцький Яків, Годинюк Гнат. Пізніше вони стали передовиками колгоспного виробництва, а їх діти - шановними людьми нашого села.
    У 1933 році голову колгоспу призначили з райцентру - Матковського, голову сільської ради - Жилку з Ульянівського району.
Сільська рада створювала вуличні бригади по викачці зерна у селян. Ці бригади ходили по селі, заходили в хати, хліви, залізними «шпичками» шукали зерно, яке селяни ховали в скринях, ящиках чи закопували в землю на городах, у хлівах та клунях. Вимітали все до зернини - все для індустріалізації держави! Така політика була у вождя народів Сталіна. Він хотів селян України, Кубані, Поволжжя винищити, примусити «добровільно» вступати в колгосп. Урожай на Україні всюди був добрий, хлібоздача виконана і перевиконана. Награбоване зерно зсипали в пустих хатах, клунях, церквах чи під відкритим небом. Воно пріло, але оберігалось сторожами від розкрадань.
    В результаті почався голод 1933 року. Багато людей пухли з голоду і помирали голодною смертю. Для тих, хто працював в колгоспі, варили їжу 1-2 рази на день: галушки, бевку( воду, зрідка посипану борошном і заправлену олією). Варили в хатах куркулів: Годинюка Гната, Баранця Володимира. Їли траву, цвіт акації, молоде колосся озимих. Їли і помирали, померлих везли на кладовище. Голод продовжився і в 1934 році. Тяглова сила колгоспу знаходилася в селянських клунях та хлівах. Кормом для неї була солома, снопи з розшитих сільських будівель. Багато худоби загинуло. Її вивозили в поле понад скалами і закопували в землю. Селяни потай рубали цей скот на куски, варили з нього їжу для себе. Та навіть голодних людей потряс випадок людоїдства в нашому селі: жінка вбила і з`їла малолітню сусідську дівчинку. Міліція арештувала її, повезли в місто Гайворон, де відбувся суд. Голодували, пухли і вмирали селяни всієї України, про що читач може довідатись з розповідей численних свідків в книзі «Голоси із 33-го» (Голодомор на Кіровоградщині), 1993 р. (див. список літератури).
    У 1934 році, не питаючи згоди селян, призначено головою колгоспу Хмельнюка, не сільського жителя. За його правління, в центрі села, де тепер шкільна кочегарка, побудоване приміщення конюшні з хворосту та глини на дерев`яних стовпах (слупах). На цьому місці раніше було чотири хати, з яких людей виселили в інші хати, а їхні розвалили.
Колгосп «Гуртова праця» в 1935 році перейменовано в колгосп імені Кірова, на честь вбитого в Ленінграді Сергія Мироновича Кірова.
    У 1936-1938 роках головою колгоспу працював Стриженюк Сава Матвійович, родом з села Гайворона. За період його господарювання тут же, на господарстві, була побудована кузня, теслярня, біля якої дерево різали великою ручною пилкою на доски таким чином: закопавши попарно по чотири стовпи, з`єднували їх поперечинами. На них викочували колоду. Один з теслярів вилізав на верх цієї споруди, другий стояв внизу, і тягли пилу вниз і вверх.
    Першим ковалем колгоспу працював Кирилюк Степан Іванович. До цього часу сільськогосподарське знаряддя ремонтували в його приватній кузні, яка знаходилася через дорогу від теперішньої школи.
    Перший випуск учнів Соломіївської неповно-середньої семирічної школи відбувся влітку 1937 року. Тут біля школи зібралися колишні учні, вчителі, батьки учнів. В урочистій обстановці випускникам вручали свідоцтва про закінчення семи класів. Грав духовий оркестр.Пам`ятаю: на цьому вечорі від учнів-випускників виступила відмінниця Кухаренко Марія Левківна. В кінці свого виступу вона заявила, що хоче стати професором. На жаль, її бажання не здійснилося. Випускний вечір закінчився спільною вечерею випускників, їх батьків та вчителів.
Духовий оркестр складався з трьох братів Недородів: Миколи – (грав на кларнеті), Андрона (корнет), Сергія (труба), Недорода Яків - двоюрідний їх брат (бубан), Гончарук Данило Сергійович (бас). У війні загинули Микола і Андрон Степановичі. Після війни до оркестру приєдналися: Кулик Павло Ісакович (кларнет), Гончарук Марко Сергійович (баритон). Але оркестр продовжували називати оркестром «Недородів». Останній із них, Сергій Степанович Недорода, помер у 2000 році на 98 році життя.
    В цьому ж складі оркестр грав у революційні радянські святкові дні - 1-го травня, 7 листопада та на колгоспних зборах. Біля клубу на майдані (степку) ставили дерев`яну трибуну для двох виступаючих. Навколо трибуни збиралися жителі села. Грав духовий оркестр. Згори, від старої школи йшла колона учнів, учителів, жителів з червоними прапорами та прапорцями, вигукуючи революційні гасла. З другої сторони, знизу, від млина, йшла колона млинських працівників та їх сімей. Млин у той час належав державі. Відбувався мітинг, на якому виступали керівники села.
Після мітингу під звуки духового оркестру селяни й учні з учителями йшли в поле на бурякову ниву збирати довгоносиків у пляшки, потім їх знешкоджували – спалювали.
    КЛУБ відкрито в селі в 1936 році. Це – сучасне приміщення будинку культури, за його стіною – магазин.. Першим завідуючим клубом працював Смирнов Василь Євгенович. Тут раз на тиждень демонструвалися кінофільми на білій стіні хліва, що містився поруч на вулиці. Люди стояли, дехто приносив з дому стільці і дивилися кінофільми. Спочатку кінофільми були «німі», без звуку. На кінострічці глядачі читали написи про те, що відбувається в кадрах фільму та що говорить актор. З відкриттям клубу кінофільми почали демонструвати в приміщені. Динамо крутили руками, за що охочих впускали в клуб безкоштовно. В клубі молодь ставила самодіяльні вистави, з якими їздили навіть в сусіднє село Котовку.
    З 1938 року в село з райцентру приїзджала автомобільна кінопересувка. Шофер одночасно був і кіномеханіком. Тепер кіно демонстрували озвученим.
В клубі грав ще збірний самодіяльний струнний оркестр на балалайках, мандолінах. Було й таке, що лише один з них грав на балалайці, а молодь танцювала. В приміщенні клубу були поставлені лави, на яких сиділи люди по 6-8 чоловік. В нічний час клуб освітлювався гасовими лампами, а вдень - сонячним промінням через вікна. Обігрівалося приміщення клубу грубкою, побудованою в кінці залу. Палили дровами і навіть соломою, бо вугілля в той час не було. Сцена була дерев`яною з перегородками з обох боків, без гримувальної.
    У 1940 році для клубу придбали гармошку. Самодіяльні артисти з активу села ставили п`єси.
    У 1938-1940 роках колгосп побудував воловню і гараж на дві автомашини. Ці приміщення були глинобитні. Гараж було покрито шифером, воловню - соломою. Побудували також свинарник з граніту, теж під соломою - на території сучасного господарства колгоспу. Нині він призначається для пологів корів.
    Коней і волів напували з криниці біля сучасної шкільної водонапірної башти. Біля криниці знаходився дерев`яний жолоб довжиною 3-4 метри, воду з криниці тягли відром і лили в жолоб. Сюди приганяли худобу, 6-8 голів разом пили цю воду.
    Біля конюшні встановлена січкарня на кінному приводі. Три пари коней приводили в рух січкарню. В жолоб січкарні руками клали і подавали по ньому солому. Так сікли січку. Робочих коней в колгоспі в той час налічувалося 30-35 пар.
    Були й виїздні коні, яких запрягали в бричку. На ній виїзджав лише голова колгоспу.
    У 1938 році колгосп придбав полуторну грузову машину ГАЗ. На цій машині першим шофером нашого села працював Тімановський Кирило Євтухович.
    Перед війною, з середини 30-х років, на заводах, фабриках, шахтах Донбасу, в колгоспах поширювався стахановський рух за виконання і перевиконання існуючих норм виробітку. Таким стахановцем став житель нашого села, мій старший брат, Тімановський (Фещук) Яків Пилипович. В книзі «Історія міст і сіл України» по Кіровоградській області згадується, що Тімановський Яків Пилипович, майстер мідницького цеху Гайворонського паравозо-ремонтного заводу, перевиконав у 1940 році річний план на 199%.
    Житель села Розум`як Сава, в той час машиніст молотарки М-1160 намолотив найбільше зерна серед колгоспів області. За те побував у Москві в Кремлі на з`їзді колгоспників-ударників, бачив Сталіна, що тоді було великою подією.
    Колгоспниця Шевчук Євгенія Павлівна, в народі «Женя Крупна», за вирощування врожаїв буряка теж побувала в Москві на нараді передовиків сільського господарства.
Перед війною колгоспну землю вже обробляли тракторами з машино-тракторної станції, що знаходилася в Хащувато. Вже відомі були трактори «Універсал», ХТЗ на залізних колесах з залізними шипами, гусеничні ЧТЗ.
    У 1939-1940 роках на полях села з`явилися комбайни на тракторній тязі, ще недосконалі, залишали після себе високу стерню, яку потім можна косити косою вручну.
    В 1938 році влітку відбувся другий випуск семикласників нашої школи. На урочистий вечір під звуки духового оркестру випускникам вручали свідоцтва про закінчення школи. Від вчителів виступила класний керівник Мельниченко Клавдія Сидорівна, від учнів - Фещук Петро Пилипович, та директор школи Щукін Пантелеймон Пантелейович. Грав духовий оркестр до 24 години ночі. Ми танцювали, веселилися, раділи, що вперше в житті отримали державний документ про освіту і стали незалежними від учителів, нам не забороняється вільно ходити на вечірні кіносеанси та танці. Урочистої вечері не було.
    На той час загальна семирічна та середня освіта були не обов`язковими. Після закінчення семи класів можна було навчатися в технікумі чи в 8-му класі. Соломіївські учні навчалися в Хащуватській, Бандурівській чи Гайворонській школах. Всі сімнадцять випускників Соломіївської школи вступили навчатися до Гайворонської середньої школи № 1. Після першої чверті за неуспішність чи невідвідування школи відчислено 8 осіб з села Соломії. Нас залишилося вчитися далі 9 учнів: 6 дівчат і 3 хлопці.
    Випуск 10-класників цієї школи відбувся 21 червня 1941 року. На другий день, 22 червня почалася війна: Німеччина віроломно напала на нашу країну. Мене і Розум`яка Михайла Ларіоновича, що народилися у 1923 році, призвали в армію, 7 наших випускників залишилися на окупованій незабаром території.
    Розум`як Михайло Ларіонович в 1941-1945 роках був радіозв`язківцем артилерії. Нагороджений орденом «Червоної зірки». Демобілізований у грудні 1946 року. В лютому місяці наступного року він працював учителем молодших класів Соломіївської початкової школи. Коли в 1950 році було відкрито п`ятий клас, він викладав фізику і математику. Закінчив фізико-математичний факультет учительського інституту. Вийшов на пенсію в 1984 році.
    Фещук Петро Пилипович, випускник 1941 року. Закінчив у 1943 році Кіровобадське авіаучилище. З 1944 по 1945 рік служив у перегоночних полках, завдання яких - перегони літаків - американських «Бостонів», «Ахрокобрів» та наших «ПЕ-2» на фронти у війнах з Німеччиною та Японією. Демобілізований у жовтні 1946 року. В січні 1947 року назначений директором Соломіївської початкової школи і учителем 1-го класу. Згодом закінчив історичний факультет Одеського університету. Викладав історію. Нагороджений значком «Відмінник народної освіти УРСР» і медаллю Макаренка. В 1984 році вийшов на пенсію після 37-річної праці директором Соломіївської школи. Потім ще чотири роки працював викладачем історії цієї ж школи. Хворів цукровим діабетом, за ускладнення якого йому було ампутовано праву ногу в 1995 році. Інвалід 1 групи, прикований до ліжка.
    Ось долі інших моїх однокласників, випускників 1941 року.
    Настенко Володимир Павлович в період окупації за зв`язок з партизанами румуни посадили його до в`язниці. На щастя, його й інших ув`язнених з нашого села випустили з в`язниці за викуп. Володимир Павлович у 1944-1950 роках брав участь у бойових діях на німецькому та японському фронтах. Нагороджений бойовими та трудовими медалями. Після демобілізації працював викладачем географії в Котовській семирічній школі. Заочно закінчив Одеський університет. З 1960 року до виходу на пенсію в 1986 році працював директором Солгутівської середньої школи. Нагороджений значком «Відмінник народної освіти УРСР». Проживає з дружиною у власному будинку в місті Гайворон.
    Мельник Галина Федорівна на протязі 27 років викладала математику в Долинівській і Бандурівській середній школах, двадцять років працювала завідуючою учбовою частиною Бандурівської середньої школи. Нагороджена значком «Відмінник народної освіти УРСР».
Чернега Ланда Григорівна з 1945 року до виходу на пенсію працювала учителькою молодших класів Солгутівської середньої школи. Нагороджена значком «Відмінник народної освіти УРСР».
Мельник Феня Сергіївна - вчителька молодших класів Соломіївської і Мощенської 8-річних шкіл та викладала російську мову в 5-6 класах. Вийшла на пенсію. Померла.
Стриженюк Матрона Савівна - учителька молодших класів Гайворонської сільської школи аж до виходу на пенсію. Нагороджена значком «Відмінник народної освіти УРСР».
Чернега Клара Григорівна закінчила Одеський борошномельний інститут. Працювала інженером на різних підприємствах.
Вітковська Тамара Левківна працювала бухгалтером в Гайворонському борошномельному комбінаті.
    Таким чином, сім випускників середньої школи 1941 року з нашого села присвятили своє життя навчанню і вихованню дітей.

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945 рр.)

    Коли почалася Велика Вітчизняна війна, майже всіх дорослих чоловіків призвали до армії.
    Тоді голова сільської ради Лещенко Степан Каленьович та голова колгоспу Тимошевський Володимир (родом з Ульянівки) роздали колгоспникам зерно з колгоспних складів, організували евакуацію великої рогатої худоби в тил країни.
    Фашистські війська вторглися в село Соломію 24 липня 1941 року і пішли далі. За ними прийшла румунська армія і окупувала село аж до 14 березня 1944 року. На період окупації німці встановили кордон по річці Південний Буг, Гітлер тимчасово «дарував» Румунії, так звану «Трансністрію» за річкою Дністр аж до ріки Південний Буг за те, що вона разом з ними завоювала наш край. Сюди ввійшло м.Одеса і Одеська область. По обидві сторони р.Буг стояла прикордонна охорона: на лівобережжі - німці, на правому березі - румуни. Німці свою окуповану територію безпощадно грабували, нахабно вдиралися до будинків і брали все, що траплялося їм на очі, навіть чудову нашу землю вивозили в свій фатерланд. Тисячі хлопців і дівчат були вивезені на примусові роботи до Німеччини.
    На окупованій «Трансністрії» тяглову силу і сільськогосподарський реманент залишили у селян, землю ж обробляли спільно, в колгоспі, як і раніше. Для порядку було обрано старосту села і голову колгоспу. Так румунам було краще вивозити в свій край врожаї та награбоване добро з «Трансністрії».
    На правому березі р.Буг селянам дещо вільніше жилося за румунів, ніж на тій стороні - за німців. Румуни казали, що колгосп - то добра справа: звезли збіжжя в одне місце, змолотили й вивезли в свою державу. Люди могли мати корів, свиней, дехто - навіть коней, іноді пару їх. Платили румунам податки, вони вимагали з десяти господарств здати одну корову. Інші дев`ять господарств платили за цю корову господареві гроші. В жнива, коли возили снопи до молотарки, їздовий зашалював гарбу, щоб зерно не сипалося, кине сніп та б`є по ньому вилами, ніби гонить мишей. А в обід чи ввечері приїзджає додому, згортає зерно для себе. За день так і назбирає мішок зерна.
    З Соломії цукрові буряки возили на залізничну станцію Вустя, звідти поїздом - до Бершадського цукрозаводу. По дорозі їздові в с.Осіївці майже задарма віддавали селянам ці буряки, привозили на станцію лише мізер їх.
    Нижче села, в скалах, на горі румуни побудували курінь, щоб вартовий міг сховатися в непогоду. Мій брат, Гриша, розповідав, як одного разу він з сусідом, Миколою Ткачуком, прийшли до куреня, в якому спав п`яний румун Костя. Во