Вибрані твори

Солдатська доля

    Час безжалісно плине все швидше та швидше. Більшість з тих, хто захистив нашу землю та звільнив Європу від фашистського поневолення, не дожили до сьогодення.
    Дорогою ціною дісталась нам ця перемога: мільйони загиблих, тисячі зруйнованих міст і сіл. З неймовірними труднощами колишні фронтовики та їх сім’ї підіймали країну з руїн, в холод та голод відроджували село. Їм присвячується ця художньо-документальна повість.
    
                   завантажити твори
      

ДО РІДНОГО ДОМУ

        Рівномірний перестук коліс та погойдування вагона наводили на мене дрімоту. І тільки час від часу паровозний гудок нагадував, що наш потяг рухається. Підмостивши під голову солдатську супутницю – шинель, лежачи на верхній полиці вагона, я дивився у вікно. За ним мелькали переліски, невеликі вибалки, розбиті дороги, зруйновані будинки. Все нагадувало про те, що тут недавно проходили великі бої.
        У вагоні вирував піднесений настрій, адже довготривала війна закінчилась. Було чути, як хтось хриплим непрофесійним голосом наспівував популярну пісню: «Тёмная ночь… Только пули свистят по степи, только ветер гудит в проводах, тускло звёзды мерцают…»
        Мені хотілося якнайшвидше ступити на рідну землю, побувати в своєму селі, обняти найдорожчих для мене людей: матір, батька, сестричку Олесю, яка, напевно, підросла. Востаннє бачив їх перед війною. А як там однокласники, друзі? Хто дожив до світлого дня Перемоги?
        Замислився і не відразу відчув, як мене хтось смикав за рукав:
- Сержанте, чуєш, сержанте!
        Відвів погляд від вікна і побачив перед собою солдата в літах з козацькими вусами.
- Не горюй, браток, війна закінчилась, - по-батьківськи лагідним тихим голосом сказав він. – Давай до нас, до гурту.
- Допоможіть, будь ласка, спуститись на грішну землю, - пожартував я, спираючись на милицю і ступаючи на долівку вагона.
- Ви, напевно, недавно з госпіталю, - поцікавився молодший лейтенант, на вигляд ще зовсім юнак.
- Так, це ті кляті оскаженілі фріци покалічили мене, мабуть за те, що пройшов всю війну і залишився живим.
- Е-хе-хе-хе! – з гіркотою в голосі видихнув старшина, що до цього мовчав . – А скільки нашого брата залишилось лежати на фронтових дорогах!
- Невже пройде час і про них забудуть? - знову вступив в розмову вусатий солдат.
        Я примостився біля нехитрого столу з двох невеликих ящиків, за яким сиділи мої попутчики. Дістав зі свого солдатського пайка, який ще називали «ензе», банку тушонки та півхлібини і поставив на стіл, щоб приєднатись до гурту.
- Ну, що ж, хлопці! В мене дещо є, - з усмішкою промовив капітан, який до цього часу не втручався в розмову, а тільки раз за разом палив. Він обережно, мабуть, не вперше, розливав по сто грамів солдатських в металеві кружки, які були в кожного з нас. Випили за загиблих побратимів, за Перемогу. Стало веселіше, пожвавішала розмова, але радощі були з присмаком гіркоти. Адже пройшло ще дуже мало часу, як закінчилась війна і ми ще не могли усвідомити, що не будуть рватися снаряди, не буде чути виття куль, не будемо бачити на кожному кроці горе та страждання. З неймовірними труднощами ми перемогли. Величезні втрати затьмарювали радість перемоги.
        День йшов до завершення, сонце заходило за обрій. Його рожеві промені через невеликі віконця пронизували напівтемряву вагона.
- А тепер, хлопці, давайте покуштуємо шнапсу. Я його тримав як недоторканий запас, але така нагода, що його потрібно знищити, як тих фріців, - жартував старшина Іван Коваленко.
        Швидко обзнайомились, як це бувало на фронті. Хоч ми громили ворога на різних фронтах, були різні за віком та військовими званнями, але нас об’єднувало те, що ми – солдати-переможці.
        Потяг уповільнив рух, декілька разів смикнуло так, що хтось не витерпів і круто вилаявся, добавивши:
- Що це вони з нами роблять?! Неначе фріци остарбайтерів везуть!
        Стояли довго. Хтось вийшов на перон поцікавитись, де знаходимось, хтось висловив припущення, що лагодять колію.
- Ми стоїмо на кордоні польсько-радянському, - почулось з другого кутка вагона.
- Т-а-а-к, скоро будемо вдома, - промовив вусатий солдат, якого ми після знайомства почали називати Кирило Пилипович. – Мене ждуть не діждуться діточки та дружина.
- А звідки ви? – запитав молодший лейтенант.
- Я з Полтавщини. Є таке містечко Хорол. А недалеко від нього знаходиться наше село Бутівці. Бував скрізь, але такого гарного села та таких чудових людей не зустрічав ніде. А які яблука ростуть у нас! Які високі врожаї ми вирощували в колгоспі! Ні, такого багатого краю, як наш, ніде нема.
        Його обличчя зарожевіло, з’явилась мрійлива посмішка і я подумав, що любов до рідного краю додавала нам сили йти до Перемоги.
- А ким ви працювали до війни?
- Трактористом в своєму колгоспі імені Щорса. Під час жнив пересідав на комбайн «Сталінець», який із своїм помічником Олексою доглядали мов ту малу дитину. Тому працював він як годинник. За свою працю отримував подяки і навіть фотокартка моя красувалась на районній Дошці пошани. А перед самісінькою війною колгосп преміював мене велосипедом. І дітям моїм потіха, і мені – гордість, адже велосипед був тільки в мене та в директора школи. Бувало, гасає на ньому мій синок Ванько по селу, а за ним, ще більше знявши куряву, біжить дітвора.
- А чому вони бігали? – поцікавився старшина.
- Як чому? – здивовано відповів Кіндрат Пилипович, - їм же цікаво, як рухається велосипед.
        У молодшого лейтенанта вихопилось:
- А за директором школи теж дітвора бігла?
- Та ні, - зрозумів жарт вусатий солдат. – Коли розпочалась війна з нашого села мене і ще трьох чоловік викликали у військкомат. Там сказали, що війна надовго не затягнеться і щоб ми готували техніку до жнив, бо хліб буде потрібен, а для цього нам дають «броню». Підготувались до жнив ми відмінно, як казав Олекса, хоч зараз виходь в поле. Якось увечері, хоч не було видно жодної хмаринки, почули грім. Дружина Одарка казала, що щось дивне робиться. А вранці ми побачили як біля села на схід рухалась колона наших солдат: на машинах, возах, піші йшли обабіч дороги в пилюці, зморені; було багато поранених. Селяни з жалем дивились на них, виносили їм поїсти, водички. Один солдат, подякувавши моїй Одарці за яблука, промовив: «Не горюйте. Скоро мы эту наволочь погоним обратно». Витираючи хустинкою старенькі очі, бабуся Текла тільки й сказала: «Дай Бог, дай Бог».
        Наступного дня в село вже увійшли окупанти. Колгосп залишили, але перейменували у фільварок, ввели примусову працю. Я, мій сусід та далекий родич по жінці Олекса, хоч і не хотіли, але були змушені йти на роботу. Намагались виконувати її неякісно, особливо під час збирання врожаю.
        Якось на зимові свята з Олексою випили і я кажу йому: «Слухай, Олексо, а що я своїм дітям скажу після війни? Як я буду їм у вічі дивитися? Їхній дядько Микола воює, а я вдома відсиджуюсь. Соромно, ох і соромно! Олексо, ти як хочеш, але я до партизанів подамся, хоч одного «Ганса» знищу». Олекса якийсь час мовчав, напевно від випитого куняв, але при останніх словах аж підскочив: «Куди? Куди?». «Кажу тобі, до партизан, «Гансів» знищувати», - повторив я. «А хто такі «Ганси»?» . «То я так німчурів, фріців називаю».
        Вирішили разом піти на хутір, що був недалеко від лісу, до Грицька Макухи, який до війни працював лісником. «Хто-хто, а він повинен знати, де партизани», - був впевнений я.
        Снігу випало багато, морозець був невеликий. Від випивки та від думки про те, що будемо партизанами настрій мали піднесений. Олекса запропонував піти навпростець через ярок, щоб якраз вийти на хутір.
- Довго ходили попід ліс, - розповідає далі Кіндрат Пилипович. – Неначе й хміль вийшов, а хутора все нема й нема. Вибившись із сил від довгого блукання, розчистили сніг та присіли під деревом перепочити. Не помітили, як і заснули. Чую крізь сон, як хтось смикає за рукав: «Чуєш, Пилипе? Проснись!». Розплющив очі і перше, що побачив, то це велике дерево, під яким сиділи. А потім до мого слуху дійшов гавкіт собак. На той звук ми і пішли. Натрапили на поселення, постукали до першої ж хати. Нам відчинила немолода жінка і не дуже привітно запитала: «Вам що потрібно?». «Яке це село?», - поцікавився я. «Яке, яке. Озерне!». «Озерне?! Та це ж за тридцять кілометрів від наших Бутівців!» - вигукнув Олекса.
        Добрались ми додому пізно ввечері. Моя Одарка з люттю відкрила двері: «Ти що, Пилипе, вирішив разом з Олексою молодість згадати?!» Де їй було знати про наші плани!
        Через декілька днів мене та Олексу викликали до сільської управи. Староста з усмішкою показав рукою на ослін: «Сідайте. І ось що, «партизани», не здумайте без дозволу залишати село. А воювати вам ще обов’язково прийдеться. Щодо партизанів, то їх в нашій окрузі і близько немає». Йдучи додому, ми міркували, хто ж міг доповісти старості про наші наміри та блукання? Разом з тим були йому вдячні.
- Кіндрате Пилиповичу, а за що ви отримали Орден Слави?
- Після звільнення нашого краю від окупантів мене та ще багатьох односельців мобілізували до діючої армії. Звільняв Бессарабію. Біля містечка Тарутіно був легко поранений. Після одужання направили до четвертого мотострілкового полку 305-ї стрілецької дивізії. Якось взводу автоматників, до якого входив і я, визначили завдання зайти у тил фашистському підрозділу, що розташовувався у селі Камрат і раптовим ударом знищити його. Це стане своєрідним сигналом для дальшого успішного просування всієї частини. Безшумно увійшли в село. Німці, як виявилося, не чекали такого маневру і спокійно спали, навіть не подбали про належну охорону. Все ж бій зав’язався кровопролитний – полягло майже двадцять наших солдат. За цей бій отримав медаль «За відвагу». Фронтова дорога пролягла на захід. Ще тричі попадав після поранення до госпіталю, але довго там не затримувався, повертався в стрій, щоб знову і знову громити ворога. Було й таке: окопавшись у передгір’ї Карпат, гітлерівці стримували просування стрілецької дивізії. Вони займали вигідну позицію і з неї їх потрібно було вибити. О четвертій годині ранку земля здригнулася від шаленого гуркоту. Злива снарядів падала на ворожі траншеї. Після щільної артпідготовки в атаку пішли піхотинці. Нашому батальйону довелося наступати на лівому фланзі, долаючи невелику заболочену річку по пояс у крижаній воді. Наша рота в складі штурмового батальйону одна з перших увірвалась в окопи ворога. Де вогнем, а де і прикладом прокладали ми собі шлях. Фашисти не витримали навального штурму. Дорога до Словенії стала вільною. За цей бій мене відзначили орденом Слави третього ступеня.
- А чим ви будете займатись, прибувши до рідного дому?
- Я – хлібороб. Це професія почесна, - гордо відгукнувся рядовий Рижинко. – Кіндрате Пилиповичу, а яка доля вашого сусіда Олекси?
- Немає більше Олекси… Загинув десь в Білорусії.
- А от мені мало довелось повоювати, - втрутився в розмову молодший лейтенант Очкуренко. – До війни закінчив нашу сільську семирічку, не послухався батьків, які бачили мене в майбутньому фельдшером-ветеренаром, і вступив до Кіровоградського технікуму сільської механізації. Закінчив лише два курси, і тут почалась війна. До війська мене не забрали, бо був неповнолітнім. Коли взимку 1944 року наше селище Помічна визволили від фашистів, я відразу ж пішов до військкомату і так став солдатом. В молдавському місті Бендерах ми, новобранці, пройшли навчання за короткий термін, прийняли присягу і нас відправили по військовим частинам. Попав я до третьої стрілецької роти 76-ї дивізії. Якось біля містечка Болград наш батальйон тримав оборону. Проти чотирьохсот з лишком солдат фашисти кинули танковий полк, кілька батальйонів піхоти. Самовіддано оборонялись, незважаючи на нерівні сили, змогли протриматись дві доби. Виграли дорогоцінний час, який потрібен був для перегрупування наших підрозділів. Багатьох втратили, але поставлене завдання виконали. Якось комвзводу лейтенант Абдурахманов підійшов до мене: «Іди, Петре, тебе викликають до штабу полка». Певна річ, я відразу ж пішов, міркуючи, що, можливо, нагороду якусь будуть давати. Але ні… Солдати, які особливо відзначились, декілька днів тому вже були нагороджені. В землянці, де був штаб, я побачив командира полку майора Качанова та незнайомого підполковника. «От що, рядовий Очкуренко, - звернувся до мене майор, - ти в нас маєш якусь освіту?» «Так точно! Два курси технікуму». «От ми й хочемо тебе рекомендувати на навчання до офіцерської школи. Війна закінчується, а молоді грамотні офіцери нам завжди потрібні». Я радо погодився. Так я потрапив до містечка Білгород-Дністровського. Школа наша розташовувалась в суворовських казармах, які вже півтора століття стоять над дністровськими кручами. Вони більше нагадують фортецю, мають майже метрові стіни, башти, бійниці.
- А що це за містечко? – поцікавився старшина.
- О, це невеличке місто має давню історію. Влітку потопає в зелені. Чудовий клімат. А який там виноград вирощують, а вино яке!
- Ти й вином ласував? – примружився капітан.
- Там я познайомився з гарною дівчиною на ім’я Галина. Часто бував у неї вдома. Її батьки частували мене. Потім ми листувались, вона навіть фотокартку вислала, ось погляньте.
- Яка гарна, промовив Кіндрат Пилипович. – Як моя донька Настуся.
- Так як ми навчались за скороченою програмою, то вже через півроку нам присвоїли військове звання молодшого лейтенанта і відправили на фронт. Попав я до 124-го стрілецького полку 41-ї сталінградської дивізії. Під час форсування річки Раба і визволення міста Черно майже весь мій взвод загинув, а я був поранений. Ось після одужання їду на навчання до Московського загальновійськового училища. Але перед цим провідаю батьків, обов’язково завітаю до Галини.
- Молодець, Петре. З тебе буде хороший офіцер. А там, дивись і до генерала доростеш, - зауважив старшина.
- А от я їду до Києва. Там мене ніхто не зустрічатиме. Потім – до стареньких батьків на Черкащину. Мені писали, що дружина Поліна, донька Соня та синочок Андрійко були розстріляні фашистами, - з сумом почав Тодосій Ісакович. – До війни ми з дружиною працювали в київській школі. Я викладав історію, а Поліна – іноземну мову. Якраз перед початком війни неподалік Києва відбувались військові навчання. Мене як офіцера запасу призвали до війська, а потім повідомили, що я повинен буду два роки відслужити в кадрових військах, адже поширювались чутки, що війна таки буде. Відправили мене до міста Дрогобич на посаду політрука 34-ї стрілкової роти 234-го полку 12-ї армії. Особовий склад полку ретельно готувався до наближення воєнних дій, але з перших днів війни під натиском ворожої армії ми вимушені були вести оборонні бої, залишати рідну землю. Ох і багато, дуже багато нашого брата загинуло на початку війни. Серед особового складу було багато новобранців, призваних до війська перед самісінькою війною. Не мали вони досвіду. Пам’ятаю, як біля міста Станіслав ми перегрупували свої сили і зайняли оборону. Чуємо команду: «Танки з фронту! До бою!» із-за пагорба з’явились танки. Наша рота якраз опинилась на їхньому шляху. Бій був нетривалий, але запеклий. Піхотинці та артилеристи працювали добре: танки горіли. Але й самі вони падали на землю вбиті та поранені. Один ворожий танк зайшов у фланг батареї старшого лейтенанта Соловйова. Ще трохи – і я, товариші та гармати були б розчавлені гусеницями. Дивом Соловйов з гармашами встиг розвернути гармату. Загорілась хрестата потвора, але старший лейтенант Соловйов загинув. Ми отримали наказ відступати до раніше намічених рубежів. Були ще великі нерівні бої під містечком Буган, потім – залізничною станцією Жмеринка. Ворог рвався на схід. Ми мужньо відбивали безперервні атаки переважаючих сил противника. В цей час на фронті склалася надзвичайна обстановка. В кінці липня 1941 року на рубежі Гайсин – Ободівка 6-а, 12-а, 18-а армії ледь-ледь утримували оборону. Незабаром в районі Новоархангельська 6-а армія, до якої входив і наш полк, потрапила в оточення. Вирватись з ворожого кільця не всім вдалося. Тисячі військовополонених фашисти пригнали до міста Умань.
- Утримували нас, - після паузи продовжив Лук’ян Ісакович, - у великій ямі, де колись брали глину на цегельний завод. Під жарким серпневим сонцем в цьому тимчасовому таборі щодня сотні полонених вмирали від ран та хвороб. Жителі навколишніх сіл приходили до табору, щоб кинути нам шмат хліба, варену картоплю. Вартові стріляли в повітря, відганяючи їх. Ми розгледіли, що «Уманська яма», так називали табір, не дуже ретельно охоронялась: огорожа, дріт та декілька веж з вартовими.
- Чому ж ви не тікали? – здивувався старшина.
- Справа в тім, що більшість із нас були знесилені. Далеко не втечеш, знайдуть – на місці розстріляють. Якось вивели фашисти чоловік тридцять з табору. Ми думали, що їм кінець. Але ні. Молодий німець-перекладач вишикував їх, сфотографував, щось промовив і пішов до коменданта. Потім комендант через перекладача з ними розмовляв, дав кожному якийсь папірець і відпустив. Через деякий час ми дізнались, що все робилось задля пропаганди. В листівках, що фашисти розповсюджували на фронті, були фото і заклики, щоб радянські бійці здавались і їх також відпустять по домівках. Мало хто в це вірив.
        Однієї серпневої ночі пішов дощ, ми всі були по коліно в багнюці. Біля мене були два полонених, що прикривали голову якоюсь рядниною. «Хлопці, - прошепотів я, - пропадем тут, ой пропадем. Давай за мною!», - вже по-командирськи продовжив я.
        Підповзли до огорожі – нікого, напевно вартові сховались від проливного дощу. Попід нею зробили отвір і незабаром були вже по другий бік. Не знаю, де взялися сили, але біг я дуже швидко. Не відставали і мої товариші. Зупинились біля скирти соломи перепочити. Зрозуміли, що за нами погоні немає. Але залишатись там аж ніяк не можна було, бо вранці знайдуть. Вирішили йти кожен своєю дорогою, щоб не привертати уваги, уникаючи поліцаїв. Черкащину я знав непогано, тому вирішив добратися до Жашкова, адже це недалеко, верст з п’ятдесят. Там проживала материна сестра. Через два дні я вже був у родичів. Тітка Марія радила залишитись у них, адже тут можна було влаштуватись на роботу на цукровий завод. Я подякував за те, що прихистили та й відправився до Чорнобаївки. Йшов вночі. Вдень відсиджувався в скирті соломи або якомусь проліску. Вдарили перші морози, коли я нарешті добрався до рідного дому. Батьки вже мене оплакували, бо нібито хтось бачив, як мене вбили. Батько домовився зі старостою, хоч він був і не з тутешніх, з «фольксдойчів», і я в управі став на облік. Працював в общинному господарстві, так перейменували колишні колгоспи. В нашому селі було чимало колишніх червоноармійців, які за різних обставин потрапили в оточення, зупинилися в нас і навіть сім’ї позаводили.
        Початок 1944 року для нас був радісним, адже в ході Корсунь-Шевченківської операції Черкащину звільнили.
- Що ж далі було, товаришу капітан, - поцікавився Петро, молодший лейтенант.
- Мене мобілізували до діючої армії, відправили до Вінниці. Там формувався полк з новобранців. Через декілька днів мене викликали до штабу полку. В кімнаті крім незнайомого майора нікого не було. «Сідайте, товаришу лейтенант, - з притиском сказав майор, показуючи рукою на стілець. – Ось що, Панкратенко, вам шлях до штрафбату або до табору на лісоповал, там такі потрібні». Я намагався йому пояснити, як потрапив в оточення, як втік з «Уманської ями», та все було марно. Мене та ще декількох чоловік тримали під вартою в невеликій кімнаті. Викликаючи, щоразу висували різні обвинувачення. Не міг я зрозуміти, в чому була моя вина. Якось на допиті майор запитав, який навчальний заклад я закінчував. Відповів, що в 1934 році закінчив Одеський вчительський інститут. «А ти знав Яковлєва Дмитра?» - дивлячись спідлоба, знову запитав. «Ми навчались на одному курсі але в різних групах». «Виведіть!» - наказав вартовому. Через деякий час мене випустили і командир полку наказав прийняти роту: «Командуй, в тебе досвід є!». помовчав трохи і добавив: «Тодосію Ісаковичу, вам пощастило, що збереглися ваші документи…» Не договорив, але вияснилось згодом, що я навчався в інституті разом з його братом. А потім довелося громити ворога під Яссами та Кишиневом. Далі були Чехословаччина та Угорщина.
- А за що ви отримали орден Вітчизняної війни, товаришу капітан? – Кіндрат Пилипович дивився на нагороди.
- В складі 152-ї артилерійської бригади стрілецька рота, якою я командував, підтримувала наступ 48-го стрілецького корпусу на південь від міста Добрецене. В цей час в тил нашим військам прорвалось понад двадцять ворожих танків. Від комбата майора Пастуха по рації я отримав наказ триматися до кінця. Негайно була замінована ділянка прориву ворога. Ми зайняли кругову оборону. Майже цілий день рота трималась, втративши більшість особового складу. В нерівному бою вивели з бою сім німецьких бронемашин. Решта повернулась на висхідні позиції. Там їх наздогнав танковий батальйон, що підоспів нам на підмогу. За проявлену мужність багато хто з роти отримав медалі та ордени. Мені вручили орден Вітчизняної війни.
- Які ж у вас плани надалі? – поцікавився я.
- Поїду до батьків, в рідне село. Там і вчителюватиму в тій школі, що навчався.
        Розмова зі спогадами продовжувалась.
- Коли прийшла війна, - почав свою розповідь старшина Іван Микитович, мій батько відразу ж пішов на фронт. Сім’ї працівників районних установ евакуйовувались на схід, ми з матір’ю теж. Зупинились в уральському місті Челябінську. З працевлаштуванням матері проблем не було. Так як вона вчителька, то їй запропонували місце в школі. Жили ми, як і всі інші, в сімейних бараках. В 1942 році там закінчив школу, влаштувався працювати на завод. Всім було важко: продукти отримували по карткам, працювали по змінах без вихідних. Не питаючись у матері, побував кілька разів у військкоматі, просив, щоб взяли на фронт. Але щоразу була одна відповідь: «Почекайте». І нарешті восени 1943 року мене, як і багатьох моїх однолітків призвали до війська. Попав я до полкової школи, яку ще називали сержантською, у місто Вовчанськ, що недалеко від Бєлгорода. Після трьох місяців навчання отримав військове звання молодший сержант і був відправлений на фронт до 123-го полку 57-ї армії. Перше бойове хрещення мав на Дніпропетровщині біля міста П’ятихатки. Стрілкова рота старшого лейтенанта Комарова, в якій було моє відділення, при підтримці п’ятьох танків обхідним шляхом з флангу перерізала залізницю П’ятихатки – Знам’янка, захопила три ешелони з військовим вантажем, що фашисти готували до відправлення. При допомозі танків знищили біля ста солдат та офіцерів противника, автомашини, навантажені зброєю та продовольством. Були і в нас втрати: два танки, загинув командир роти старший лейтенант Комаров. Поховали ми його поряд із залізничним вокзалом П’ятихаток. Мене, молодого, майже необстріляного солдата, нагородили медаллю «За відвагу». Далі – кровопролитні бої під Яссами і Кишиневом. Там був важко поранений. А після одужання мене направили до 241-го полку 8-ї армії ІІ Українського фронту командиром взводу полкової розвідки. Часто ходили у ворожий тил за «язиком». Особливо запам’ятався випадок у районі міста Братіслава. Три доби у ворожому тилу ми вислідковували підходящу кандидатуру, нарешті з великими труднощами взяли. До своїх проривалися з боєм. Раділи, що успішно виконали завдання. Та ось приходить начальник штабу полку й каже: «Нічого, хлопці, цей німець не знає. Доведеться знову «язика» брати». «Треба, то й треба», - підвелись ми. На цей раз з нами пішов сержант Олексієв, який знав німецьку мову. Вночі успішно пройшли передній край ворога. Залягли й слухаємо. Фашисти перемовляються. Та раптом комусь почали доповідати. «Начальник прийшов, - прошепотів Олексієв. – Беремо!» Група захоплення навалилась на трьох фашистів, які були «в секреті», двох убили, а фельдфебеля скрутили. Товариші прикрили наш відхід і ми благополучно повернулися у своє розташування. А трофей виявився язикатим. Багато цікавого розповів. Мої хлопці отримали подяку, а мені присвоїли звання старшини.
- Да-а-а, в кінці війни фашисти вже не ті пішли. Збили ми з них пиху, - підхоплює ниточку розмови рядовий Ряженко Кіндрат Пилипович. – Бувало, вже цілими ротами в полон здавалися. Але серед них багато й таких, що до останнього билися. Пригадую важкі бої на Одері. Вже до Берліна рукою подати, а ворог вперто обороняється, прирікає на смерть мирне населення аби лише на день-два відтягнути свій кінець.
- Що правда, то правда, - підтримав гвардії капітан Тодосій Ісакович.