фоновое изображение шапки фоновое изображение шапки
 

 

 

Меню сайту

 
 

 
 

Інформація влади

 
 

Рішення Гайворонської міської ради

 
 

Правова допомога

 
 

 
 

Статистика

 
 


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
 

НОВА ШКОЛА

    Відносно забудови нової їдальні я поділився своїми планами з головою колгоспу Попілем Володимиром Даниловичем. Разом з ним ми прийшли до висновку, що їдальня будується далеко від школи, майстерня в іншому місці, а в спортзал можна ввійти лише через класну кімнату. Отже, краще побудувати нове приміщення школи в центрі села за державним проектом.
Це питання ми винесли на розгляд загальних колгоспних зборів, на яких було прийнято рішення: доручити директорові школи Петру Пилиповичу Фещуку узгодити будову нової школи в районних установах. Колгосп взяв на себе відповідальність за оплату підготовчої роботи і будівництво нового приміщення школи.
    В Києві я отримав типовий проект школи. В Кіровоградському обласному проектному інституті розрахували кошторис проекту та проектування на місцевості. В село з проектного інституту області приїхав проектант, зробив фотознімки місцевості. В райвиконкомі працівники узгодили питання з облвиконкомом про те, що школу будуватиме міжколгоспбуд району.
На початок будівництва в 1969 році облвиконком запланував виконати роботи на суму 30 тисяч карбованців. Наступила осінь, а роботи ще не розпочалися. За умовою, необхідно було в цьому ж році розпочати будівництво і використати заплановані 30 тисяч карбованців, інакше на наступний рік будівництво не буде введено в план. Та міжколгоспбуд зволікав з цим будівництвом, бо мав досить замовлень на будівництво різних приміщень в колгоспах району.
    Довідавшись про стан будівництва нової школи в нашому селі, голова райвиконкому Звєкова Ганна Лукіянівна запросила до себе в кабінет мене та голову міжколгоспбуду, Сокуренка Олексія Кузьмича, колишнього голову об`єднаного колгоспу «Дружба». Вислухавши наші пояснення, вона категорично заявила:
    - Якщо на початку нового тижня не розпочнете будівництво школи, то голова райміжколгоспбуду позбудеться партійного квитка.
    Уже наступного дня в село приїхали головний інженер райміжколгоспбуду Федір Андріянович Півник і головний прораб В.Є. Вільчинський. Розпочали планування на місцевості згідно з проектною документацією. Тут з`ясувалося, що фотознімки зроблені неправильно: нижня сторона фундаменту становила лише 1 метр, фактично ж потрібно 3 метри.
Я знову поїхав в обласний проектний інститут. Доповів про помилку фотографа. Там визнали помилку і необхідність переробити проект, провести нові розрахунки кошторису за свої кошти, бо це була помилка фотографа, який робив фотознімки. Фотографа зняли з роботи негайно.
    Ці роботи, працівники інституту виконували неохоче, бо не отримували за них плати. Подвійна робота за одну плату не стимулювала їх. Мені довелося ще тричі їздити в проектний інститут, а виконання роботи все відтягувалося. Змушений був пригощати директора інституту таранкою, яку сам ловив і робив, аж поки не переробили проектну документацію.
    За переробленим проектом приміщення школи з двохповерхового виросло до двох з половиною поверхів. Перед школою з`явилися більш масивні сходи, ніж за старим проектом. Майстерню, кухню і їдальню перенесли з першого поверху на півповерх. На першому поверсі запланували створити нові додаткові кабінети, ленінську кімнату та фотолабораторію.
    Пізньою осінню вирили котлован для фундаменту, забетонували частину фундаменту. Але взимку він замерз і розсипався, весною його змушені були викинути.
    В 1970 році будівництво продовжувалося більш інтенсивно. Нагляд за будівництвом правління колгоспу доручило мені, директорові школи, Фещуку Петру Пилиповичу.
    В період будівництва колектив учителів готувався до обладнання кабінетів школи, майстерні, їдальні, спортзали. З Кіровограду завезли столи, стільці, холодильник, електроплиту. Колгосп дав дві газові плити і два балони газу.
    В Білгороді (Росія), в той час інструктором облвиконкому працював земляк з нашого села - Лещенко Михайло Іванович. Я звернувся до нього з проханням допомогти нам з будматеріалами. Він, через базу облвиконкому, продав нашому колгоспові шифер, фанеру, акумулятори. Колгосп тричі відправляв туди по три машини для доставки цього грузу. Одного разу поїхав і я, привіз 1 кубічний метр мебльової фанери для виготовлення наочного приладдя.
    З Умані привезли наочні навчальні приладдя. Закупили столи для хімічного кабінету, токарні станки для обробки дерева і металу, фуговочні станки, циркулярні пили, телевізор «Огоньок». Все - на кошти колгоспу та райвідділу народної освіти.
    Про можливість використання нового приміщення школи для створення самостійного технікуму сільськогосподарського машинобудування свідчить слідуючий факт. В 1972 році під час проведення робіт в новому приміщенні школи до мене, в кабінет директора школи, зайшов директор Гайворонського технікуму сільськогосподарського машинобудування В.О. Делінгевич. Привітавшись, він розповів мені про причину свого візиту. Технікум, очолюваний ним, є філіалом Кіровоградського технікуму. На жаль, він не має власного добротного приміщення, міститься в старому приміщенні бувшого райвиконкому. Для самостійного існування потрібне нове приміщення в м.Гайвороні, але його там немає. Він пропонував мені віддати нове приміщення школи в с.Соломії для технікуму, дати згоду стати директором цього технікуму, сам же він працюватиме завідуючим учбовою частиною. Я не мав наміру працювати директором технікуму, бо все життя звик до праці в школі. Але погодився з його пропозицією.
    Про візит та пропозицію В.О.Делінгевича я розповів голові колгоспу В.Д.Попілю і зацікавив його тим, що з появою технікуму в селі ми матимемо притік молоді, додаткову робочу силу. Село оживе, помолодіє. В.Д.Попіль погодився з цими доказами.
    Незабаром у село приїхав з Москви інженер-інспектор. Йому сподобалися приміщення школи і територія біля неї. Дав згоду на задум В.О.Делінгевича. Після цього прибув замісник директора Одеського заводу імені Жовтневої революції, де студенти Гайворонського технікуму проходили практичне навчання. Він також дав згоду, але райвиконком знайшов кошти для побудови сучасного приміщення технікуму. Так технікум сільськогосподарського машинобудування в м.Гайвороні став самостійною одиницею !
    Тим часом приміщення нашої нової школи продовжувало оснащуватися. З будинку культури колгосп передав школі комплект духових інструментів для оркестру.
Весною 1974 року будівництво школи завершувалося. Залишилося пофарбувати двері, вікна, панелі та інші оздоблювальні роботи.
    Директор школи і голова профспілкового комітету Кобенко Дем`ян Федорович зібрали профсоюзні збори для обговорення питання про перехід в новій школі на навчання за кабінетною системою.
Вирішили створити такі кабінети і закріпити за ними учителів:
1. Української мови і літератури - Рудь (Савкова) Ніна Михайлівна,
2. Російської мови і літератури - Кобенко (Поляруш) Лідія Миколаївна,
3. Математики - Фещук (Грішина) Діна Василівна,
4. Фізики - Розум`як Михайло Ларіонович,
5. Хімії та біології - Фещук (Рябцун) Валентина Дмитрівна,
6. Географії - Рудь (Дзіговська) Ніна Максимівна,
7. Історії - Фещук Петро Пилипович,
8. Іноземної мови - Кобенко Дем`ян Федорович,
9. Музики, співів, спортзалу і майстерні - Рудь Михайло Гнатович,
10. Класні кімнати для 1-3 класів:
- Шевчук Тетяна Ларіонівна,
- Розум`як (Кравець) Лідія Василівна,
- Козішкурт (Годованець) Вільєна Йосипівна.
Одразу ж після зборів усі вчителі пішли до нового приміщення школи.
Дивував і тішив нас простір школи, світлі і чисті класи.
Розподілили кімнати для кабінетів. Кожний завідуючий кабінетом планував собі, де і як краще розмістити наочні прилади і технічні засоби.
Закінчували навчальний рік у старій школі. Майже кожного вечора в новій школі можна було побачити світло в декількох кабінетах. Це вчителі просили своїх чоловіків, братів і навіть декого з батьків допомогти обладнати свій кабінет. Вони охоче це робили, бо знали: то для їхніх дітей!
В кожному кабінеті чи класі вікна завішали шторами (для затемнення), встановили фільмоскопи, в кабінеті фізики – стаціонарний кіноапарат. Для інших кабінетів виготовили в майстерні школи пересувну кіноустановку. Обладнали також спортивний зал і майданчик.
В середині серпня школа була готова до початку навчання і прийнята державною комісією в складі:
голови сільської ради П.У.Рудя,
голови колгоспу В.Д.Попіля,
заступника голови колгоспу А.Г.Гречки,
секретаря парторганізації колгоспу Г.П.Фещука,
завідуючого райвідділом народної освіти І.Л. Мудрого,
головного інженера міжколгоспбуду – Ф.А. Півника
представників відповідних районних організацій.

    Комісія визнала роботу будівельників доброю і рекомендувала прийняти школу для навчання дітей.
Для вшанування роботи будівельників в школі виготовлено і поставлено в коридорі стенд під заголовком:
"Діти! Вам будували школу:
голова сільської ради Рудь Павло Устимович,
голова колгоспу Попіль Володимир Данилович,
секретар парторганізації колгоспу Фещук Григорій
Пилипович,
директор школи Фещук Петро Пилипович,
голова міжколгоспбуду Сокуренко Олексій Кузьмич,
головний інженер міжколгоспбуду Півник Федір Андріянович,
головний прораб Вільчинський Валентин Єфімович,
робочі: Настенко Галина Федорівна та ін.

ШАНУЙТЕ ЇХ ПРАЦЮ!

    Важко передати словами ту радість, безмежне захоплення, задоволення і гордість учителів, учнів, їх батьків і односельчан новою школою та ще й кабінетною системою навчання, про яку чимало говорили керівники села, дирекція школи, батьки на урочистому мітингу 1 вересня 1974 року. Гордо і святково сяяли обличчя всіх присутніх на цьому мітингу!
    Будівництво школи коштувало колгоспові 340 тисяч карбованців! Для членів комісії і запрошених гостей за рахунок колгоспу влаштовано обід у шкільній їдальні.
Школа почала працювати за кабінетною системою уже з 1 вересня 1974 року. В ній навчалися більше 300 дітей, були й паралельні класи. Усі діти і працівники школи забезпечувалися гарячим харчуванням.
    Весною 1975 року колгосп подарував школі саджанці яблунь. Усі вчителі і учні засадили територію за школою фруктовим садом. Весною 2000 року цьому садові виповнилося 25 років!
    Того ж 1975 року на колгоспній автомашині директор школи П.П.Фещук і учителі: Д.Ф.Кобенко, М.Л.Розум`як, М.Г.Рудь та сантехнік школи В.М.Годованець поїхали в Мощенське лісництво і за дозволом накопали там ялинок, лип, посадили їх у дворі школи.
    У 1976 році викопано погріб для зберігання картоплі і консервації. Наймані робітники вимурували стіни, забетонували стелю, вкрили землею дах.
В наступному році техпрацівники і кочегари школи побудували цегляний свинарник на два відділення та обору біля нього. В одному відділенні годували 8-12 свиней, в іншому - готували для них їжу. Там же була ручна січкарня, куплена в магазині с.Хащувате. На ній сікли зелену масу для свиней. Їх годували також відходами з кухні, овочами, які виростили учні на дослідних ділянках, зерном, заробленим ними ж в колгоспі, та комбікормом, закупленим у держави. Кожний рік різали по дві-три свині, м`ясо використовували для харчування дітей.
    В приміщенні кочегарки своїми силами побудували цегляну піч для сушіння яблук зі шкільного саду. Із сушки варили компоти для учнів. Роботи по будуванню печі, сушінню яблук, догляду за свинями виконували технічні працівники: Годованець Василь Михайлович, Вермійчук Марія Іванівна, Берловська Олександра Дмитрівна, Вознюк Галина Купріянівна, Рекачинська Олена Петрівна, Литвинюк Любов Василівна, Мулько Любов Павлівна, Гуляк Надія. Це для них була зайва робота, не передбачена їх професією, але вони виконували її сумлінно, бо розуміли, що це потрібно для блага дітей - нашого майбутнього. Як компенсацію за те директор школи іноді надавав їм відгули, також не передбачені їх посадою.
    Продукти для їдальні закупляли в магазині: хліб, сіль, молоко, олію, крупу, вермішель та інше. В колгоспі закуповували моркву, столові буряки. Самі ж заготовляли сало, м`ясо, сухофрукти, дещо з дослідних ділянок: цибулю, часник, картоплю.
    Кожного літа в школі працював піонерський табір у дві зміни. В кожній зміні відпочивало по 30 учнів. Спали в класних кімнатах на ліжках та розкладниках. Школа забезпечувала ковдрами, матрацами, простинями. Діти приносили з собою подушки та предмети санітарної гігієни. Харчувалися відпочиваючі тричі на день. Для них старалися відгодувати одну-дві свині, з яких мали своє м`ясо і сало.
    В школі діяла піонерська та комсомольська організації. За їх роботу відповідала старша піонервожата, призначена районним відділом народної освіти по рекомендації райкому комсомолу. Піонервожата для дітей була мов би доброю старшою сестрою. Від її авторитету нерідко залежали успішність і поведінка учнів.
Старшими піонервожатими в нашій школі були:
- Шевчук (Мельник) Ніна Василівна, пізніше – завідуюча дитячим садком у м.Гайвороні,
- Демченко Валентина Іванівна, нині викладач української мови і літератури,
- Кушнір Ніна Іванівна – працівник районного будинку піонерів,
- Савкова (Рудь) Ніна Михайлівна – нині викладач української мови та літератури.
Слід також згадати про Чорнієнко Катерину Карпівну, яка працювала техробітницею в школі з 1937 по 1941 роки, і після війни до виходу на пенсію (1944-1972рр). Працювала сумлінно. Коли село окупували фашисти, вона забрала додому шкільний диван, великий настінний годинник. Після звільнення села від окупантів вона все повернула до школи. Її нагороджено медаллю "За трудову доблесть”.

Значком «Відмінник народної освіти УРСР» нагороджені вчителі:
Гордієнко Кирило Іванович, учитель початкових класів школи, ветеран війни, працював у нашій школі з 1933 року.
Шевчук Тетяна Ларіонівна з 1944 року працювала викладачем української мови та літератури.
Кобенко Лідія Миколаївна з 1950 року - викладач української мови і літератури а також завуч нашої школи.
Фещук Діна Василівна викладач математики з 1954 року.
Фещук Валентина Дмитрівна - викладач хімії і біології з 1955 року.
Рудь Ніна Максимівна - викладач географії з 1958 року, директор школи (1984 –1998рр).
Рудь Михайло Гнатович з 1959 року - викладач музики, співів до цього часу. Наша школа завдяки йому на художніх районних олімпіадах займала перші місця серед восьмирічних шкіл.
Фещук Петро Пилипович, ветеран війни, працював директором Соломіївської школи 37 років – (1947-1984рр), потім ще чотири роки викладав історію. Відмінник народної освіти, нагороджений також ювілейною медаллю «За доблесний труд на відзнаку 100-річчя з дня народження В.І.Леніна», медаллю Макаренко.
Добрими словами слід згадати також ветеранів війни:
Кобенка Дем`яна Федоровича - вчителя іноземної мови;
Шевчука Василя Петровича - учителя молодших класів;
Розум`яка Михайла Ларіоновича - вчителя початкових класів нашої школи, пізніше викладача фізики і математики;
Розум`як Лідію Василівну і Годованець Вільєну Йосипівну - вчительок молодших класів.
З цих 13 учителів шестеро здобули вищу освіту в період праці в нашій школі.
Неодноразово ми згадували вчителів молодших класів - Баранця Олександра Йосиповича, Мельник Лілію Олександрівну, які здобули вищу освіту також за період праці в нашій школі.
Багато зусиль віддали нашій школі такі вчителі як:
- Куценко Ольга Григорівна - викладач української мови і літератури,
- Танащук Ніна Радіонівна - учителька математики,
- Іванова Надія Каленівна - хімік-біолог.
Після Ніни Максимівної директором школи у 1998 році призначено Ліщука Ігоря Миколаєвича, викладача математики і фізики, який проживає в селі Солгутове.

САМОГОНОВАРІННЯ І БОРОТЬБА З НИМ У НАШОМУ СЕЛІ

    З давніх часів наше село славилося самогоноварінням, тому його жартома називали за абревіатурою: «СССР - Село Соломія Самогонку Робить». Особливим цей жарт був у той час, коли колгоспи розцвітали, а колгоспники все більше убожіли, за трудодень отримували копійки, і то лише після нового року, обкладалися великими податками за користування землею, натуроплатою - 40 кілограмів м`яса, 250 літрів молока, свинну шкіру, овечу шерсть і підписи на державну позику в сумі, залежною від заможності селянина. Так, у 1949 році колгоспникам було видано на трудодень по 20 копійок. Отже, люди були змушені шукати будь-яких джерел доходу, найчастіше - гнали горілку, несли її в м. Гайворон чи Хащувате і здавали перекупщикам. Їм потрібні були гроші: для оплати позики, на їжу, взуття, одяг, дітям на підручники, зошити, шкільне приладдя і інші витрати. Самогон варили з цукрового буряка чи з патоки (малясу), бо цукру люди мали обмаль, та й грішно було переводити таким чином цінний продукт, потрібний для харчування. За малясом селяни йшли пішки до цукрового заводу чи до селян села Сальково. Купивши маляс, приносили додому потай на своїх плечах. Усе це відбувалося вночі, щоб ніхто не бачив і не доніс в район начальству. Гнали самогон, в основному, також вночі. Але ввечері приносили воду з криниці для холодильника, щоб сусіди не почули, як в пізню ніч скрипить корба біля криниці.
    Запарку робили в діжках. Коли вона вигравала, її заливали в куб (металеву бочку місткістю 8-10 відер), зроблений з бляхи, закривали його кришкою з діркою, в яку вставляли один кінець мідної трубки, інший же - в холодильник, який поміщався в діжці з холодною водою (для охолодження). Під кубом палили дрова. Запарка кипіла, пара охолоджувалася в холодильнику і в вигляді горілки текла з холодильника в підставлену посудину. Горілки було досить і в магазинах, але її ціна була непомірною для селян - вона коштувала в два рази дорожче, ніж самогон. А грошей у людей не було, їх мізер був потрібний для ненаситної держави та на власні потреби, щоб хоч як-небудь підтримати своє існування.
    За самогоноваріння держава нещадно карала: накладала на господарів штрафи, судила їх, навіть саджала в тюрми. Самі ж люди пили тоді не більше, ніж тепер, можливо, й менше.
СПОВІДЬ СЕКРЕТАРЯ ПАРТОРГАНІЗАЦІЇ КОЛГОСПУ, ДИРЕКТОРА ШКОЛИ ФЕЩУКА ПЕТРА ПИЛИПОВИЧА: Я розповім, як на посаді секретаря парторганізації колгоспу я став свідком і учасником у боротьбі з самогоноварінням у нашому селі.
    Якось глибокою осінню 1951 року мене запросили у гості учителі нашої школи Кобенко Дем`ян Федорович з дружиною Лідією Миколаївною з приводу повернення з армії брата Дем`яна Федоровича. Вони жили на квартирі Настенко Євгенії Яківної. Там ми добре повечеряли. В цей час прибігла налякана чергова сільської ради Швець Хіврона Онуфріївна і сповістила, що в сільраду наїхало багато міліціонерів з Одеси та райцентру, але не знайшли там ні голови сільради, ні голови колгоспу. То ж просять мене, щоб я, як секретар парторганізації, прийшов до них в сільраду. Причин для відмови від такого візиту я не мав. Отже, прийшов у сільську раду, яка містилася в хаті Ковбасюка Дениса, що біля криниці Колосюка Кіндрата. Там мене зустріли два лейтенанти з м. Одеси і два сержанти з райцентру. Вони дали мені список жителів, у яких мали шукати самогон. Я прочитав той список, але в душі був не згодний з ним, бо у ньому були імена передовиків колгоспу та ще й мої родичі.
    Невдовзі з`явився замісник голови сільської ради Федір Василенко. Забрав у мене список і заявив, що підемо до всіх записаних і знайдемо у них самогон. Поки вони розбиралися з суттю справи, я дав знак Хівроні вийти на двір і шепнув їй, щоб швидко йшла до К.К. Колосюка попередити його про те, що зараз до нього прийде міліція шукати самогон. Після того, як від нього піде міліція, щоб він швидко пішов до Мудрука Степана Павловича попередити його про те саме. Я ж пішов до Марфи Жук, моєї родички, що жила через дорогу від сільради. Постукав у двері, запитав чи є у неї самогон. Вона відповіла, що немає. Я сказав:
"То й добре, бо зараз міліція прийде шукати самогон.”
Вона тривожно мовила:
” Єй-Богу ж є!”- і кинулася ховати його.
Я повернувся в сільраду.
    Список ми розділили на дві бригади: одну з них очолив я, іншу - Ф.Василенко. До кожної бригади входили лейтенант і сержант. Бригада, очолювана мною, пішла до К.К. Колосюка. Довго і пильно шукали, сержант навіть на горище хати лазив, але так нічого й не знайшли. Після цього пішли до Марфи, розбудили її, хоча вона й не спала. У неї знайшли в комірчині сіней грубку, в якій був замурований куб для варіння самогону. Піч розвалили. Від Марфи пішли до Кирилюк Федори. В селі їх жило дві: одна біля одної. Одна Кирилюк мала прізвище чоловіка, що загинув у війні, друга Кирилюк, за прізвищем чоловіка - Шевчук, яку удочерив дід. Чоловік першої гнав самогон, тобто сидів під кубом. Шевчук Федора нещодавно проводила сина в армію, у неї шукали самогон. На лаві стояв алюмінієвий чайник. Сержант підняв його, аж там горілка в ньому. Акта вони тут не писали: пішли до П.С. Мудрука. Я ніс чайник, його носик всунув до кишені плаща, налив туди горілки, потім в другу кишеню. Коли прийшли до хвіртки Мудрука, я віддав чайник сержантові. Підійшли до хати будити господаря. Я відійшов в сторону і вилив горілку з кишенів. Зайшли до хати. Лейтенант пильно глянув на господаря і сказав, що ми тут нічого не знайдемо. Я знав, що кілька днів тому Мудрук різав кабана, тому сказав:
- -Хлопці, якщо хочете повечеряти, то зробимо це тільки тут бо залишитеся голодними до ранку.
Сіли за стіл. Я попросив чарки, розлив з чайника всю горілку. Господиня Ленара Артемівна, поставила на стіл дві тарілки домашньої ковбаси. Лейтенант почав пити зі своєї чарки, але не допив, бо самогонка дуже смерділа. Я вилив її у помийне відро з чайника і стаканів. Отже, горілки більше не було, немає про що писати акта. Тоді господар, Степан Павлович, послав дружину до сусіда, діда Карпа Лещенка, щоб вона позичила в нього горілки, бо він недавно справляв чиїсь іменини. Незабаром дружина принесла половину карафки самогону, мабуть, свого. Випили по сто грамів, добре закусили, подякували господарям і на цьому закінчили свої пошуки.
    Василенко ж зі своєю бригадою знайшли і горілку, й запарку, на людей наклали штрафи.
    Через декілька місяців після цієї пригоди надійшла заява в міліцію про те, що дружина Федора Василенко жене самогонку. Прибула міліція з району. Знайшли самогон, склали акта про знахідку, її судили, дали 1 рік тюремного ув`язнення. Але вона мала похвальну грамоту за ударну працю в колгоспі, яку зі своїм проханням про помилування надіслала до Верховної Ради УРСР. Вирок був скасований.

САМОВРЯДУВАННЯ, ОСВІТА, КУЛЬТУРА ТА МЕДИЧНА ДОПОМОГА

На посаду голови сільської ради після війни обиралися:
1944-1945 рр. Мальований …………………
1945-1946 рр. Вашеця Дмитро Петрович,
1947-1948 рр. Василенко Федір Іванович,
1948-1952 рр. Миколайчук Федір Григорович,
1952-1959 рр. Юрченко Дмитро Карпович.
З 1960 року по 1991 рік наша сільська рада стає об`єднаною з Солгутівською сільською радою.
В селі Соломії створюється сільський комітет, беззмінним його головою працює Фещук Петро Пилипович.
З добудовою клубу виділили кімнату для пошти. До війни пошту носили з Хащуватого, потім – з Гайворона.
Першими поштарями були Пасека Петро і Рекачинський Павло Ісакович (без лівої руки), (1939-1969 рр). За поштою ходили пішки, приносили її додому, сортували і розносили по хатах.
З 1969 року пошту почала розносити дочка Павла Рекачинського – Однороженко Любина. Пізніше пошту привозили з Гайворона поштовою машиною, поштарка розносила її по селі.
Поштарями працювали:
- Пипенко Микола з с.Бандурової (до 1996р.)
- Іщенко Світлана Гнатівна.

КУЛЬТУРА.

    У 1968 році розширено приміщення залу будинку культури за рахунок бувшого магазину, добудували сцену, гримувальну кімнату, бібліотеку, пошту. В тому ж році будинок кільтури перекрито шифером, встановлено парове опалення всього приміщення.
Завідуючими клубом працювали з 1944 року:
Баранець Петро Павлович
Гончарук Марко Сергійович
Кобенко Дем`ян Федорович
Лещенко Олександр Ісакович
Годованець Михайло Васильович
Баранець Іван Йосипович
Завідували бібліотекою:
Кобенко Дем`ян Федорович
Шевчук Василь Петрович
Гриньковська (Побережна) Марія Іванівна
Тороп Людмила Степанівна
    Слід зауважити, що до війни бібліотеки не було. В післявоєнний період вона розміщалася в будинку культури в одній шафі. Раніше бібліотека займала другу половину приміщення сільської ради, що містилася в хаті Ковбасюка Дениса. З перебудовою будинку культури в 1968 році бібліотека займає добудоване приміщення спеціально під бібліотеку.
В довоєнний час з 1934 року продавцями магазину працювали:
Кондратюк Дмитро Якович(1936-1941рр.)
Кирилюк Федір Іванович
Після 1944 року магазин розташовується в старому приміщенні, де продавцями працювали:
Гуляк (Мельник) Галина Яківна
Дунаєвський Іван Кирилович
Кирилюк Федір Іванович
Недорода Олексій Якович
Після побудови нового приміщення магазину у промтоварному відділенні працювали: Недорода Олексій Якович з дружиною Ольгою.
В продовольчому відділенні –
Мельник Галина Дмитрівна,
Годованець Валентина Вікторівна,
Савчук Антоніна Євдокимівна (до 1989 року).

МЕДИЧНА ДОПОМОГА.

     Після звільнення села від окупантів в 1944 році одразу ж відкрили медпункт в селянській хаті, там де він знаходився до війни. В одній половині хати-медпункту приймали хворих, видавали медикаменти, друга половина - пологова кімната, де приймали пологи.
Перших два роки працювали лише завідуючий пунктом із санітаркою, потім ввели ще одну штатну одиницю - акушерки.
Завідуючими медичним пунктом в 1944-1948 роках працювали:
- Сольський Франц Йосипович,
- Костюк (Малярчук) Таміла Федорівна,
- Починок (Солом`янчук) Любов Григорівна.
Першими акушерками були:
- Римар Ганна Кирилівна,
- Ліщук Валентина Кузьмінічна.
Санітарками працювали:
- Тарасюк Дарка Карпівна,
- Вознюк Катерина Данилівна,
- Тімановська Галина Володимирівна,
- Войтовська Лариса Миколаївна.
    В післявоєнні роки народжувалося по 10-15 дітей щорічно. Держава не шкодувала коштів на них, незважаючи на труднощі. А тепер, у 2000 році, медпункт зачинено, в ньому працює лише одна санітарка, Войтовська Лариса Миколаївна. Для "профоглядів” сюди 1-2 рази на рік приїздить медична комісія з райцентру.
    З 1974 року медпункт розміщено в добудові старого приміщення школи. Він займав фізичний кабінет, частину коридору і одну класну кімнату.
    В 1945 році в райцентрі відкриваються дитячі будинки, в селах: Могильному і Хащувато - для дітей-сиріт.
    В січні 1947 року директора Соломіївської школи Чехлатого призначають завідуючим учбовою частиною Могильнянського дитячого будинку.
На посаду директора Соломіївської школи призначають Фещука Петра Пилиповича, який працює директором до 1984 року (37 років).
    У 1964 році мали вищу освіту 30 вихідців з села, сьогодні їх нараховується 74 особи.


    ДЛЯ ДОБРОБУТУ УЧНІВ.

 Для збільшення виробництва м`яса держава рекомендувала колгоспам вирощувати кролів. В цій справі не відставали і школи. Біля нашої школи викопали яму розміром 3х4 метри, стіни обклали камінням, замурували в них ящики-роділки, стелю покрили бляхою, зробили вхід, огорожу і почали розводити кролів. Доглядали за ними технічні працівники та учні.
    Після побудови приміщення школи стало можливим в одному з класів відкрити їдальню. В перестінку, через вікно подавали з кухні обіди. Вирощені кролі не здавали в державу, їх забивали для харчування дітей.
    Тепер класних кімнат вистачало. Уроки фізкультури проводилися в коридорі, потрібен був спортзал.
Наш будівничий запал ще не згас. Життя вимагало будувати типове приміщення їдальні, бо харчування дітей у непристосованому для цього класі викликало ряд незручностей. Тоді директор школи, Фещук Петро Пилипович, виписав типовий проект приміщення їдальні з Білорусії. Санітарна інспекція заборонила будувати їдальню біля приміщення школи, де неподалік знаходилася тваринницька ферма колгоспу. Знайшли місце для їдальні на шкільному городі, де тепер хата Кондратюка Олександра Івановича. Туди завезли каміння. На основі проекту наймані робітники побудували підмурок для майбутньої їдальні.

ВОНИ БУЛИ ПЕРШИМИ:
Фещук Павло Пилипович - учитель з вищою освітою, Герой Соціалістичної Праці;
Фещук Петро Пилипович - перший льотчик, директор Соломіївської школи;
Тодоренко Агафон Денисович - доктор медичних наук, перший професор;
Розум`як Олексій Васильович - кандидат медичних наук, доцент;
Смирнова Олександра Василівна - перший інженер-зв`язківець;
Чернега Клара Григорівна - інженер-борошномол;
Фещук Анатолій Павлович - інженер холодильних установок;
Фещук Володимир Петрович - інженер холодильних установок, моряк;
Чорнієнко Василь Якович - військовий моряк;
Гриньковський Іван Ульянович - лейтенант;
Гриньковська (Животовська) Галина Михайлівна - полковник міліції;
Тарасюк Павло Іванович - полковник;
Рудь Павло Устимович - моряк на підводних човнах;
Мельник Іван Романович - кавалер двох золотих і одного срібного хрестів царського періоду за першу світову війну;
Шевчук Василь ..... - нагороджений двома хрестами: срібним і бронзовим за війну з Японією в 1903-1905 роках;
Тімановський (Розум`як) Митрофан Степанович - фізик з вищою освітою;
Мельник Ганна Федорівна - математик з вищою освітою;
Тімановський Кирило Євтухович - перший шофер села в 1939 році.

    РОДОВОДИ ДЕЯКИХ СІМЕЙ СЕЛА

    Комайгородський Василь Петрович - єдиний син в сім`ї, ріс без братів і сестер. Мати його померла. Батько привів з Хащуватого мачуху, яка відразу ж не злюбила Василя, така вже була вдача у мачухи, Рудої Настасії Лукашівної. Василь змушений був рано одружитися. Побудував хату, завів свою сім`ю. Працював у колгоспі кормовозом, його дружина – на колгоспних ланах. Василь в 1941-1946 роках був в армії, ветеран війни. Не закінчив початкову освіту. Був членом партії. Разом з дружиною виростили двох синів і трьох дочок. Сини Микола і Павло працювали трактористами. Павло нагороджений орденом Леніна. Обидва сини померли.
У Миколи росло троє дітей: дві дочки і син.
У Павла: два сини – Олексій і Володимир, обидва працювали в колгоспі трактористами, їх в колгоспі шанували і поважали.
Дочка, Ганна Павлівна, вийшла заміж в с.Котовку.
Володимир живе в с.Солгутове, Олексій в с.Буговому.
Ніна Василівна одружилася з Михайлом Годинюком, але незабаром він і його дочка померли. Син, Михайло Михайлович, живе з мамою Ніною.
Любов Василівна вийшла заміж за Павла Литвинюка. Павло незабаром помер. Їх дочка Людмила живе в с.Казавчині, друга дочка – Ніна і син Роман зі своєю сім`єю живуть біля матері, працюють в колгоспі.
Марія Василівна одружилася з Кирниченком Петром. Він працював трактористом у колгоспі, вона – на колгоспних полях. Обоє померли, залишивши свого сина Юрія і двох дочок: Галину і Раїсу. Галина проживає біля Одеси, працює викладачем математики у школі. Поблизу від неї живуть і Раїса з Юрієм.
    Шевчук Купріян Соловейович з дружиною Оленою до війни працювали в колгоспі на різних роботах. Мали п`ятеро дітей: двох синів і трьох дочок. Купріян загинув у перші дні війни. Олена залишилася з дітьми, найстаршому з яких було 13 років. Мати ростила дітей, працювала у колгоспі.
Син Іван працював шахтарем, пізніше – зціпщиком вагонів на Гайворонському гранітному кар`єрі.
Станіслав одружився з Марією, але незабаром вона померла, через три роки після неї помер також Іван. У їх сина Володимира була вже своя сім`я, разом з дружиною Настею виховували дітей.
Дочки вийшли заміж, створили міцні сім`ї.
Невдовзі у Марії помер її чоловік, Михайло Настенко, у Галини також помер чоловік, Леонід Вознюк.
Ганна розлучилася з Комайгородським Василем.
Дружина Купріяна, Олена, виростила без чоловіка п`ятеро дітей, але, на жаль, вони не мали щасливої долі. Ім`я цієї жінки, як і Марфи Годинюк, слід було б викарбувати на гранітній плиті за дбайливе їх материнство.
    Годинюк Гнат Мойсеєвич з дружиною Любов`ю мали п`ятеро дітей: трьох синів і двох дочок. Гната розкуркулили, вигнали з сім`єю з хати, колективізували двох коней, корову, свиней, сільськогосподарський інвентар. В його хаті організували дитячі ясла. Пізніше хату віддали його дочці Євгенії.
Про старшого сина Павла Годинюка написано вище.
Другий син, Григір, не зумів створити сім`ю через систематичні п`янки.
Третій син, Микола, до війни працював учителем , мав сім`ю, але рано помер.
Дочка Тодоска одружилася з Чернегою Михайлом Марковичем, виростили двох дітей: дочку Любу з вищою педагогічною освітою, викладача мови і літератури, та сина Костянтина – інженера.
Дочка Євгенія Гнатівна вийшла заміж за Фещука Андрія Фомича, незабаром він її залишив і вона змушена була виховувати двох дочок: Олександру та Любину. Її дочки, за прикладом матері, працювали в колгоспі доярками аж до виходу на пенсію.
Вище згадані п`ять сімей жили по вулиці Кірова, що йде від кладовища до млина.
    Берловський Семен Іванович одружився з Ніною Захарівною. Його батька, Івана, за зраду народові, партизани вбили і кинули під лід.
Семен з Ніною виростили семеро дітей: Горпину, Параску, Федору, Ганну та Михайла – від однієї матері та Наталку і Семена – від другої матері.
Горпина вийшла заміж за Литвинюка Миколу Тодеєвича, мали сина Олексу та двох дочок: Тетяну і Галину. Їх батько, Микола, загинув в перші дні війни, син Олексій – після 1944 року.
Дочка Параска вийшла заміж в село Малу Кириївку. З чоловіком вони створили міцну сім`ю, вона народила сина Михайла та дочку Тетяну.
Федора Семенівна вийшла заміж за Шевчука Івана Петровича. Незабаром чоловік помер, залишивши її з сином Володимиром. Син одружився з Марією, дочкою Недороди Івана Степановича, добре відомого в селі коваля, який працював на млинзаводі.
Пізніше Федора вийшла заміж вдруге за Шматківського Петра, який до війни працював у нашому селі ветфельдшером. Вони виховали сина Олександра і дочку Ліду. Олександр працював у селі шофером. Ліда вийшла заміж у село Солгутове, народила дочку Ганну.
Ганна Семенівна вийшла заміж за Годованця Олександра Дмитровича, але він загинув у перші дні війни. Ганна не мала дітей, залишилася одинокою вдовою.
Син Михайло Семенович одружився з Фещук Ганною. В 1937 році "чорний ворон” забрав його; пізніше стало відомо, що його розстріляли в м.Умані, посмертно він реабілітований. Вони мали сина Василя і дочку Наталку.
Син Василь працював механізатором в колгоспі, помер молодим.
Його дочка Наталка вийшла заміж за Благодира Петра Івановича, виростили дочку Ніну, яка тепер проживає в м.Миколаєві. Їх син Іван працює трактористом топливного складу в м.Гайворон.
Син Іван з дружиною Ніною мають двох синів: Віктора та Миколу і дочку Людмилу.
Віктор живе у нашому селі, працює шофером і трактористом у колгоспі. З дружиною Любиною мають двох дочок: Валентину і Неллю.
Микола живе і працює в Києві.
Людмила з чоловіком – музикантом живуть в с.Таужне, мають сина.
    Дунаєвський Федір Романович і його дружина Явдоха все життя були землеробами. З часу створення колгоспу він працював їздовим, вона – на колгоспній ниві. Виростили двох синів – Олексія і Олександра та дочок: Любину, Надію і Настасію.
Олексій працював на Гайворонському тепловозо-ремонтному заводі. Одружився з Литвинюк Оленою Федорівною. Виростили сина Василя, шофера колгоспу, який одружився з Наталкою Павлівною, вчителькою Гайворонської середньої школи №1. Їх син Валентин працює в райвідділі народної освіти. Дочка Настя одружена з Волощуком Петром.
Любина вийшла заміж за Івана Швеця, мали сина Володимира.
Надія Федорівна Дунаєвська вийшла заміж за Сольського Броніслава Йосиповича, який працював фельдшером нашого села, потім у м.Голованівську. Він рано помер, дітей не було, вона залишилася одинокою вдовою.
Син, Дунаєвський Олександр Федорович з дружиною Марією виростили двох дочок Ганну і Надію та сина Володимира. Ганна одружилася з Баранцем Дмитром Андрійовичем. Виростили сина Степана та дочку Тетяну.
З чималої сім`ї Федора Романовича залишилися в живих дочки Надія і Настасія, невістки Олена і Марія та ще онуки.
  

 

Наш край

Видатні люди краю

Пошук

Наша адреса


26300,
Кіровоградська обл.
 м. Гайворон,
вул. В.Стуса (Кірова), 17
тел. +380686465228
E-mail: libgayvoron@i.ua

Ми в соціальних мережах
skype - bibliotekahv
Facebook - hayvoron.library
Instagram - @hayvoron_library

Працюємо:
щоденно, окрім суботи
з 9.00 до 18.00
останній день місяця
 санітарний


текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст | текст